Володимир ПИСАРІВ: «Я був там, де убивають та калічать наших бійців, де російські снаряди розбивають дитсадок мирного міста і на руїнах залишаються тіла маленьких діточок…»

SambirWZ
12

Володимир ПИСАРІВ: «Я був там, де убивають та калічать наших бійців, де російські снаряди розбивають дитсадок мирного міста і на руїнах залишаються тіла маленьких діточок…»

Одного разу подумав про те, що ми навчилися вшановувати померлих на війні Героїв – і це правильно, і так має бути. Але ми дуже мало знаємо тих, які по суті з перших днів на війні, які не ховаються у штабах і за чужі спини, але які, Богу дякувати, живі, хоча вони такі ж герої…

Був приємно вражений, коли, перебуваючи у короткій відпустці у рідному Самборі, до нас завітав підполковник Володимир Писарів. Жив колись на вулиці Ціолковського (тепер Петлюри), дружина Марія – з вулиці Вагилевича. Щороку приїжджає на могилу батьків і та обставина, що практично постійно у зоні АТО (три ротації), не перешкодила йому приїхати знову на молитву до найрідніших… А ще приємно, що пан Володимир вчився у тій же десятій школі, що і я, добре пам’ятає свого директора Богдана Бориса, улюбленого вчителя Богдана Левінського та інших. Потім у нього був Самбірський технікум економіки та інформатики (староста групи), а вже за тим (мабуть, мало хто з його знайомих знає) – військові академії у Хмельницькому та юридична академія в Одесі, зараз, незважаючи на відрядження на війну, вчиться в Академії СБУ. Ну, скажу вам, дуже потужний чоловік – як з вигляду, так і духом – хочу, щоб ним не тільки десята школа пишалася, бо ж земляк – справді жива легенда. Хоча, треба сказати, “легенда” служить в оперативних підрозділах спе-ціального призначення Державної прикордонної служби України, у яких є своя специфіка, про яку пересічному обивателеві знати не треба. Самі розумієте, і вони повинні мати військові таємниці… Але пан Володимир бачив на сході “організований вихід!” наших військ з Дебальцеве, побував у Золоте, Майорську, Артемівську, Лисичанську, Краматорську, Дзержинську, Попасній…

Для воїнів АТО існують назви секторів з буквами алфавіту, а нам, простим смертним з мирної території, всі оті східні міста оповиті героїзмом наших хлопців… Був там, де стріляють – багато і голосно стріляють, був там, де убивають та калічать наших бійців, бачив, як російські снаряди розбивають дитячий садок і на руїнах залишаються тіла маленьких діточок…

Зрештою, про війну пан Володимир, як ми збагнули, не дуже хотів розповідати, бо це справа не з приємних: “Війна є війна – і цим все сказано… Нічого хорошого нема”. Але за той час, коли там був, йому вручили медаль “За сумлінну службу”, а Президент України рік тому, акурат перед Днем Незалежності, особисто вручив нашому землякові орден “За мужність ІІІ ступеня”. Такі нагороди просто так не дають, будь-кого у Адміністрацію Президента за орденом не кличуть…  Пан Володимир розповідає, що про президентську відзнаку йому оголосили давно, а от вручення затягнулося, бо ж не кидати службу в зоні АТО, щоб мчати у Київ за нагородами.

Розуміючи, що у таємниці служби співрозмовника не влізу, поговорили про життя на Донбасі… Російська пропаганда сильно влізла у всі мозкові звивини східняків. І не надто вони люблять нас, своїх визволителів, і далі називають “бандерівцями” чи “фашистами”, хоча коли потрапляють до нас, послуговуються іншою риторикою…Та й розуміють тамтешні, що проти України не комбайнери з шахтарями воюють, а добре озброєні, вишколені та вміло зазомбовані російські війська. А втім, каже пан Володимир, всі більш-менш свідомі, інтелігентні покинули окуповані території, а залишилися ті, яким, м’яко кажучи, нікуди їхати, яким все одно, в якій країні жити, яким би “роботу, мирне небо і 100 грамів”. І хоч прикро про таке навіть думати, але і це правда… Пан підполковник каже, що нинішня армія уже не та, що була на початках, боєготовність  значно підвищилась, зазначав, що хто б і що не казав про перші добровольчі батальйони, але саме вони суттєво допомогли стримали ворога – і це історична правда. Окремо наш гість, користуючись нагодою, подякував волонтеру-медику Андрію Гвоздинському, який живе у Києві, а родом  зі Самбора (батьки мешкають на вул.Чубинського). Його друзі з сім’ями ходили вертепом і колядували, а потім на ці кошти були гостинці нашим бійцям на передовій і за це вдячність Сергію Гринейку, Олегу Шугайлу, Руслану Рождественському.

А ми не могли не запитати, чи ловив дрижаки, коли йшов в Адміністрацію Президента за орденом. Знаєте, одна справа боятися чи не боятися на фронті (хіба дурень не боїться), а зовсім інша – йти у вишукані “палати” Президента. “Та ні, – каже, – ніякого страху чи незручності й близько не було… Після АТО все одно – дальше вже не пошлють”.

А наостанок мушу процитувати ще одні слова нашого героя. Пан Володимир сказав, що українців треба виховувати змалечку, що дух патріотизму треба прививати з молоком матері: “Бо, знаєте, моя сім’я живе зараз в Одесі, я от вирішив зібрати зо два десятки дітей – друзів по спорту мого сина – тринадцятирічний Олександр займається дзюдо, самбо – чемпіон України, мріє служити в спецназі, і відправити у якийсь відпочинковий патріотичний табір на Галичину бодай на днів десять… Зателефонував до одного керівника табору, а мені відмовили, в другому сказали, що все зайнято, мовляв, якась релігійна громада на місяць територію замовила, ще там хтось, і втиснутися у графік не можна…Образливо. То яке покоління виховуємо? ”

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар