«Коли у когось щось заболить, то всі біжать до Процька»

SambirWZ
83

«Коли у когось щось заболить, то всі біжать до Процька»

Того дня, коли мав зустрітися з лікарем Рудківської лічниці Василем Процьком, перепитав у свого друга Ігоря Швеця з цього містечка: чим у них славний Василь Васильович? “Та як тобі сказати, – відповідає, – коли у когось щось заболить, то всі біжать до Процька”… Мені здається, вищої похвали для лікаря не треба (не в образу всім його колегам). Але похвалу рудківчан днями підтвердив навіть Президент України, позаяк, згідно з його Указом, Василь Васильович Процько став Заслуженим лікарем України.

Ще років надцять тому такі звання отримували напрочуд титуловані і наближені до влади. Потрапити у когорту Заслужених звичайному лікареві із маленького містечка те ще й з Галичини – то було чимось недосяжним. Видно, у столиці вирішили віддавати борги і присвоювати поважні звання простим трудягам-лікарям. Тим, для яких підірватися посеред ночі і бігти когось рятувати – у звичку, тим, які оцінюють пацієнта не за вмістом його гаманця, тим, які вміють дати фори навіть зазнайкуватим обласним світилам. Це все про Василя Васильовича. Мабуть, колись він просто опинився не у тому місці і не у той час, а тому став лише рудківським авторитетом. І ні на мить не шкодує… В таких випадках кажуть, що ліпше бути Процьком у маленькому місті, ніж ніким – у великому…

У всі часи – традиція така, в медінститут вступали діти лікарів. Добре це, чи зле, не нам судити… Але пан Василь не мав статків, бо батьки – звичайні робітники, і ризикнув вступити сам. Це уже можна казати: батьки не дали ні копійки, бо не мали. Вступив з першого разу, склавши іспит з фізики на відмінно. Потім буде пригадувати, що викладач фізики питатиме, чому пан Процько не пішов у фізики, а у медики? І що тут сказати: покликання! На зустріч з нами Василь Васильович приїхав зі своїм найліпшим приятелем, який, розповідаючи про свого Заслуженого друга, просив не згадувати його прізвища. Ну, не згадаємо – і так всі знають, з ким пан Процько дружить.

Наш співрозмовник пригадав кілька прикрих ситуацій, коли чи йому, чи  родичам було геть зле. Кликали пана Процька. Доктор міг у перші критичні хвилини не тільки правильно визначити діагноз, а й надати ту найпершу і найнеобхіднішу поміч. Інколи і своїм здоров’ям ризикував заради здоров’я пацієнтів, але то інша тема. Знаєте, цікаво спілкуватися з такими людьми, бо вони пам’ятають тих, які були в авторитеті колись чи є зараз. З задоволенням згадували Богдана Куцика, Богдана Кухара, Ярославу Юркевич, Ярослава Когута, Ярослава Новицького. Зрештою, пан Процько і цих людей вважає своїми вчителями. Вони не вчилися за грубі гроші, тому не ставили собі за мету їх відробляти на людських кишенях і  то якомога швидше… Розпочинав Василь Васильович зі звичайного медика на швидкій (дуже добра школа), але чоловіка швидко помітили і пішов угору. До слова, ніколи не страдав високими посадами, хоча один раз протягом п’яти років довелося покерувати Рудківською лікарнею. Дуже багато для неї зробив і у Рудках це знають. Не хотів ставати медичним чиновником, але, як кажуть, змусили… І відмовився добровільно, бо одна справа – бути просто помічним лікарем, а інша – чиновником. Василю Васильовичу хотілося більше сил і знань віддавати пацієнтам, ніж губити час на урядування. І у цій своїй рисі характеру він так само прекрасний…

Людина живе для того, щоб продовжити рід, свою справу і залишити слід на землі. Василь Васильович не юначого віку, а тому ризикнув запитати у нього: чим він найбільше пишається? У таких ситуаціях заздалегідь знаєш відповідь: зараз почне рахувати, скільки життів врятував, але пан Процько відповів так, як є насправді: “Своїми синами”. Обидва, як потім дізналися, лікарі. Один – кардіолог, інший – хірург. Працюють у Львові, фахівці високої кваліфікації.  І справді, вартувало жити, щоб так відповісти…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар