Коли «Пливе кача», помирає остання надія Матері…
Боже мій, йому було лише дев’ятнадцять… Але він був бійцем знаменитої “вісімдесятки”. Тепер військові своєю скупою мовою кажуть: “Микола Кльоб загинув у Луганському аеропорту 2 вересня 2014 року, прикриваючи вихід своїх побратимів з оточення. На війні – з 8 березня 2014 року”.
Разом зі своїм підрозділом він одним із перших пішов на розблокування Луганського аеропорту, де стояла основна частина особового складу 80-ї окремої аеромобільної бригади. Під час маршу вони потрапили у засідку. В бронетранспортер, за кермом якого був Микола, влетіла ворожа граната. Машина загорілася. Завдяки діям цього мужнього хлопця вдалось врятувати всіх, які їхали цією машиною. Після того, як хлопці пробили “коридор” крізь оточення і зайшли на територію аеропорту, йому довірили іншу машину. Микола Кльоб загинув, прикриваючи вихід своїх побратимів з пекельного оточення… Сепаратисти довго не віддавали тіло нашого Героя. Незважаючи на всі домовленості, вони не дозволяли забрати його з поля бою. А коли хтось з бандитів знайшов телефон Миколи, то почались дзвінки із шантажем…
…Ми зустріли тіло Миколи у Самборі, на звичному місці біля Площі Пам’яті на молитву… Та як тільки хтось із священиків вимовив ім’я невинного загиблого Миколи, матері, здається, це була матір, стало зле. Терміново викликали швидку, а вже потім втомлену горем жінку солдати занесли на руках в автобус… Може вона до останнього чекала втішної звістки, що її синочок живий, але тепер і ця надія померла. Просто не уявляю, як її серце – звичайне людське серце, пережило ті сотні дуже довгих, моторошних днів та безсонних ночей в гіркому очікуванні… Тільки ДНК-експертиза розставила усе на свої місця…
Як підмітив отець Микола Бухній, нині востаннє загиблий Микола поїхав дорогою додому, пройде рідними стежками, зайде у мамину світлицю і почує прощальний дзвін рідної церковці у Нижній Яблунці на Турківщині… На жаль, все у тому житті буває востаннє…
Скорботну процесію зустрічали наші земляки у всіх селах дорогою додому. З молитвою… Зі сльозами… З болем… Зі співчуттям… І з тим тужливим “Пливе кача”, яке, здається, знаю уже напам’ять…
Роман ІВАНЧУК.