«Вибачте, тату, що не врятували вашого сина»

SambirWZ
198

«Вибачте, тату, що не врятували вашого сина»

Кілька разів писав про капличку, яку звів біля Рудківської школи батько загиблого Героя Небесної Сотні Володі Жеребного, бо не хотів, щоб ті гроші, які дала держава як маленьку компенсацію за велику втрату, пішли на щось інше, а от побачив її уперше минулого тижня. Скажу вам чесно, вражає… Здається, жоден інший батько на світі не зумів так щиро вшанувати пам’ять свого Сина, який на Майдані став Героєм…

Потреба приїхати у Рудки була у тому, що саме того дня Володі виповнився б 31 рік. І як не бути у його рідній школі, серед його вчителів, однокласників та містян і побратимів з Майдану. Тим паче, педагог Неля Кіндзерська за допомогою команди народного депутата України Ярослава Дубневича видала книжку поезій, що повністю присвячені пам’яті славного земляка. Цю школу назвали іменем Володі, тут створили музей Небесної Сотні, тут освятили пам’ятну таблицю при вході. Після молебня біля каплиці Володі Жеребного ми перебралися до актової зали. Ну, те, що директор Надія Кондрашова уміє влаштовувати такі заходи, не сумнівався ні на мить. Кожна хвилина була просякнута любов’ю та повагою до Володі Жеребного і його Подвигу, тут читали вірші Нелі Кіндзерської і співали пісні на її слова. Тут були теплі спогади і я ловив себе на думці про те, що ми якось несправедливо через війну на сході почали забувати Героїв Майдану. Виступали два приятелі Володі, які були з ним у столиці. Вони не оратори, вони говорили серцем, спогадом і болем, а тому часто затиналися, губилися  у думках і переставали говорити, бо біль стискав серце, а слова кудись дівалися. Та навіть з цих розповідей я будував ту жахливу картину Майдану, ті трагічні хвилини, коли снайпери чатували на наших хлопців. Це було страшно. Чесно, навіть не знаю, чи страшніше зараз, на війні, чи було тоді – у мирному Києві, коли ламалася одна система, а народжувалася інша… Один з майданівців-побратимів Володі  сказав: якби у Києві нині сформувати батальйон з дітей-мажорів, дітей наших владоможців, то поки вони доїхали б до Луганська, війна скінчилася б… Ці люди мають право на такі слова… А ще хлопці-майданівці мають право сказати батькові Миколі Жеребному такі слова: “Вибачте, тату, шо ми не змогли врятувати вашого сина…”  Мені здалося, що ці слова у прозі почасти більш проникливі, ніж поетичні – але то моє відчуття.

Були й інші слова, що ятрили душу, вже вибачайте, що не згадую усіх гостей, але я там був не заради статистики, проте не можу оминути одного моменту. Вкотре був вражений тим, якими творчими є діти у Рудківської школі і рудківчани взагалі. Так, як вони уміють співати, так, як вони декламували вірші з книжки Нелі Кіндзерської, я не знаю, чи ще хтось може.  Особливо вразило, як Роман Музика заспівав пісню “Біля тополі”. Не знаю, чому, але коли її чую, то не можу стримати сліз. Ніби і слова банальні – “Мам, я в бою за волю пішов в далечінь”, а пробиває до кожної клітини мозку.

…І наостанок. Я приїхав у Рудки не з порожніми руками. У часі Революції Гідності зять Сергій повернувся з Майдану з трофеєм – шоломом беркутівця, який наші самбіряни стягнули з голови катюги… Шолом валявся десь у гаражі, як непотріб і того дня я вирішив подарувати його музеєві Небесної Сотні у Рудках не як одіж убивць, а як трофей, який, треба було мати мужність, щоб здобули у бою…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар