На презентації «Книги Пам’яті» почасти забували про її авторів
Я не люблю презентацій книг місцевих авторів, бо нині можна будь-що написати, “найняти” спонсора-мецената, видати і хизуватися. Можливо, навіть називати себе письменником… Самі ж презентації перетворюються на млосне вихваляння автора і в тому лавровому лісі він починає увірувати у власну геніальність – простіть мені відвертість, шановні наші автори.
Приблизно з такими ж відчуттями йшов у школу-ліцей на презентацію другого тому “Книги Пам’яті” “Самбір і Самбірщина”, який так само, як і перший, своїм коштом видав попередній міський голова Самбора Тарас Копиляк. Тому відчував, що цього разу саме він блукатиме у лісі слави… Це книга, яка увібрала у себе історію боротьби ОУН-УПА на наших теренах. І не просто історію, а сотні імен вояків і короткі розповіді про них. Кожне село мало своїх борців і це видання не дає нам забути про них. Це, як хтось казав, своєрідна стежина до могил, де поховані ті, яким “дзвони не грали, коли вони вмирали”… Але з перших же хвилин презентації піймав себе на думці, що кожен з виступаючих, так захопившись розповідями-спогадами, що мало не усі і відразу забули про голову редакційної колегії Тараса Копиляка, громадських діячів і авторів проекту Богдана Проця, Миколу Петрущака, Михайла Шпака, Василя Спаньчака, журналістів Юрія Леськіва, Оксану Сторож, о. Миколу Юзича. Ми обговорювали тему, а не авторів…
Спочатку Микола Сенейко зробив екскурс у першим том “Книги Пам’яті”, а потім Омелян Леськів охарактеризував другий. Він зачитав рецензію – виглядала вона напрочуд мудро і місцями складалося враження, що Омелян Володимирович пропагував не стільки книгу, скільки свій талант вміло написати рецензію. Зрештою, крім нього, в Самборі цього ніхто ліпше не зробив би. А потім почалися розповіді-сповіді, міркування… Ідея об’єднати усіх вояків ОУН-УПА в одному виданні визріла тоді, коли Тарас Копиляк привіз із якогось району приблизно таке ж видання: у них, мовляв, є, а у нас, якщо і є, то по різних книгах чи у газетах. Запросив дослідників місцевої історії, яких ми уже згадали, і запропонував ідею. Історики почали творити… Богдан Проць, згадував Микола Петрущак, працював у магазині “Просвіта” у центрі Самбора і, попри торгівлю, мав гарну нагоду збирати відомості про упівців, люди приходили, розповідали, а він записував. Чесне слово, як добре, що був отой ентузіазм, бо, може, ми понині не мали б своєї історії в іменах героїв. Надія Фетісова згадувала з часів дитинства, що поруч з ними у селі Нагірці Кам’янко-Буського району жила жінка, про яку матір розповів дивовижну історію: рідна сестра сусідки зі своїм нареченим пішли у повстанську армію. Коли ж вчинилася облава і виходу не було, Євгенія застрелила спочатку свого хлопця, а потім і себе… Тіло дівчини енкаведисти поклали на фіру і везли в село. Її гарна довга коса спадала на землю… Надія Йосипівна попросила нашу поетесу Любов Бендзу розповісти про це у віршах, хоча і в прозі ця історія – вражає… Михайло Шпак пригадав, як ще тоді, коли був школярем, цілим класом їх водили до тієї будівлі, у якій донедавна була “швидка допомога”, а колись стояли карателі, і показували тіла загиблих. З одного боку, з виховною метою – бачите, що буває з тими, хто не любить радянської влади, а з другого – хтось із дітей міг зойкнути, крикнути чи упізнати родича, сусіда… Я пишу ці рядки і сам собі не вірю, що таке могло бути, але ж воно було… Дозвольте від себе щось додати, бо мені слова не презентації не давали. Надія Фетісова звернула увагу на те, що у біографіях вояків УПА є їхній вік – молоді хлопці і дівчата. Мене ж скорбило інше: багато повідомлень приблизно такого змісту – криївку видав такий то зрадник чи провокатор… Це ж не москаль наших знаходив, це ж ми самі на своїх односельців наставляли гвинтівки енкаведистів. Зрештою, а хіба нині серед нас нема таких же зрадників української ідеї? Тільки вони не стріляють, хоча, якби могли…
Батько новітнього Героя Андрія Струся Андрій Струсь згадав той час, коли і сам був на Майдані у Києві, коли хотів піти добровольцем на фронт, але пішов його син. Пішов, щоб стати Героєм. Щойно юнак закінчив вищу школу і не шукав собі теплого місця у якомусь затишному офісі… Знаєте, я, спілкуючись з родичами загиблих на нинішньому фронті, часто ловлю себе на думці, що їхня провина перед загиблими синами у тому, що вони виховали їх патріотами… Богдан Опришко, якому теж дали слово як бійцеві АТО, сказав, що там він провів 256 днів і ночей. І знову ж таки наші хлопці там рахують дні свого життя. А ми тут дні не рахуємо… Богдан розповів, що в одну зі шкіл прифронтового міста привезли книги для дітей і маленька дівчинка підійшла до нього і попросила: “А можна я вас обніму”. Підполковники, як правило, не плачуть, але у цьому місці пан Богдан сліз не стримав. До слова, я знайомий з ним ще з шкільної лави. Професійний військовий, патріот… Вийшов на пенсію, але пішов воювати як тільки відчув, яка страшна озброєна сила лізе на нашу державу…
Кожен, хто брав слово, мав що сказати. І не будь-що, а те, що брало за душу. Трохи поміж тими розповідями пробували розважити нас патріотичними піснями вихованці школи-ліцею імені Андрія Струся, якою керує Оксана Цимбрила, і їм це почасти вдавалося, хоча думав про інше: покоління Михайла Шпака і Миколи Петрущака плакало під пісні “Сумний Святий вечір в 46-м році”, “Десь у лісі на полянці стояли повстанці”, а моє покоління плаче під “Біля тополі”, “Пливе кача”… Моє покоління видає книги автобіографій вояків УПА, а ті, які прийдуть після нас (або і ми самі ще встигнемо), писатимуть спогади про воїнів АТО… Така у нас історія. Ініціатор томів “Книги Пам’яті” Тарас Копиляк, схоже, так розчулився, що “підписався” під наміром видавати і третій том. Можливо, якраз у ньому будуть і спогади про нинішніх Героїв… Згадав, що коли розпочалася війна на Сході, сам багато разів їздив на схід як волонтер, доставляючи нашим воїнам те, що громада збирала. Згадав, що з початком своєї каденції довершили пам’ятник Степану Бандері, Степану Стебельському, Анні Черешньовській, спорудили Алею Пам’яті Героїв Небесної Сотні, посадили калиновий гай, встановили білборди в центрі міста з портретами загиблих та найболючіше було зводити пам’ятники на місці поховань загиблих на сході самбірян. До слова, нинішня міськрада так і не розрахувалася з підприємцем, який облагороджував Меморіал Слави…
В Самборі якось так ставалося, що коли мери відходили з ратуші, то йшли і з громадського життя, мовляв, не вибрали мене, то й пішли ви… Мабуть, я б зробив так само, хоча Тарас Копиляк, схоже, не залишається байдужим. Видно, у його розумінні є щось вище, ніж мерські амбіції.
Роман ІВАНЧУК.