Добрих вам «Високозамківських» новин!

За тиждень до новоріччя ми з колегою Юрієм Барною в редакції балакали собі про те, що свято на порозі, а гарний настрій чомусь запізнюється… І обидва зі сумом констатували, що 2016-й промайнув, наче одна мить. Почасти, починаючи робочий тиждень, не можемо пригадати, куди поділи попередній… Таке враження, що роки, схожі на вагони, миготять  хутчіше. Або інакше: у кожного своя життєва книга – що не сторінка – то рік, і гортаються вони щоразу швидше. А добрий настрій увесь час спізнюється і вже багато літ не встигає ні за “вагонами”, ні за “сторінками”.

Хоча завжди бажаємо одне одному, щоб було ліпше. А воно чомусь не є. Війна не вщухає, навіть ясновидці, якими завжди захоплювався, які обіцяють нам процвітання, постійно помиляються і дату щастя переносять на пізніше. Європа від нас відвертається, наче від набридливих далеких родичів. Олігархи багатіють і пишаються своєю чесністю: про усе роками зароблене написали в  е-деклараціях. Політики забрехалися і вже не знаєш, кому взагалі можна вірити. Школярка-восьмикласниця твердить, що не бачить свого майбутнього в Україні і хоче бодай до Польщі, бо близько додому. Чоловік з вищою гуманітарною освітою гне спину на чеських будовах, бо не може в Україні утримати сім’ю, у якій троє дітей. Місцеві владні скандали не вщухають, ненаситно “їмо” одне одного, шукаючи тільки свою правду. Попереду знову тупа безнадія – обіцяють зарплату у 3200 гривень, а роботодавці уже попереджують людей про скорочення штатів чи півставки. Ми і далі біжимо до шпиталю тільки у критичну хвилину – грошей нема ні на медикаменти, ні на лікарів. А ще тоді, коли щойно заболіло, сподіваємося, що минеться. Вкотре займаємо чергу у відділі субсидій, щоб потім тішитися тим, як держава допомагає нам сплачувати вартість комунальних послуг, які сама ж і встановила. Ми знову товчемося у “шматексових” магазинах і радіємо: як дешево взяли гарну річ і навіть не вважаємо принизливим носити європейські обноски.

І все це про той, 2016-й рік,  “вагон” якого уже промчав. А доброго настрою все одно не додалося – він вкотре спізнився і зостався на “пероні”.

Прийнято у передсвяткові дні бажати один одному чогось доброго. Але й банально бажати ліньки, бо воно чомусь не завжди збувається…

Ми раді, що наша “Високозамківська” родина не зменшилася і дуже хочемо, щоб на сторінках газети у 2017-му було для вас якомога більше добрих новин, бо писати про добро значно приємніше.

Роман ІВАНЧУК.