Могила улюбленої вчительки заросла бур’янами…

SambirWZ
350
-Це кореспондент «Високого Замку»? Мені порекомендували вас, бо відчула, що не можу мовчати. Якось воно несправедливо виходить… Я вам розповім, а ви вже зорієнтуєтеся, чи варто про це писати…

«Я живу у Львові уже багато років, після закінчення Політехніки там залишилася, вийшла заміж, сім’я, робота – самі розумієте… Хоча народилася і виросла у Самборі, з яким нині мене пов’язує хіба могила мами на міському цвинтарі, яку завжди провідую. Але є дні особливі – день народження матусі, день її іменин, день смерті і день вчителя. Власне, минулої п’ятниці і була у Самборі. День вчителя завжди був пам’ятним для неї. Вона приносила додому оберемки квітів і дуже пишалася цим. Це була когорта вчителів, які працювали за мізер, але для яких гроші ніколи не були визначальними. Вона завжди, наче дитина, тішилася успіхами своїх вихованців і могла про це довго говорити – аж до набридливості… Такою ж була і моя класна керівник Анна Романівна. Вибачте, не можу з етичних міркувань назвати прізвище, бо мова йтиме про чужу родину. 

Так ось, коли ми того дня уже мали повертатися з кладовища, у чоловіка заглохла машина, а я вирішила використати цей час і піти на могилу Анни Романівни. Її поховали близько чотирьох років тому. І хоч самбірський цвинтар росте дуже швидко, але місце її поховання я запам’ятала. Ми, її учні, тоді зійшлися та з’їхалися на похорон доволі дружно, бо вона направду заслужила від нас почестей. 

Якщо я не дуже вас втомлюю, то розповім дещо з нашого класного (у всіх розуміння) життя. Ми просто її любили, бо вона ніколи не вип’ячувала себе, ніколи не сварила, а вміла знаходити потрібні слова. Вона контактувала з нашими батьками і ніколи не робила різниці – чи це дитина заможних, чи бідних… 

Вперше у шостому класі ми поїхали з нею на екскурсію в Нагуєвичі, потім були інші подорожі – в Спас, у Розлуч на мінеральну водичку, в Трускавець, скільки разів ми були у Львові в цирку, в театрі, в музеях, уже й не перерахувати. Одного разу, уже у девятому класі, подорожували у Київ. Інколи вона могла прийти в клас і сказати: «Ну, що, будемо на вихідні сидіти вдома, чи кудись чкурнемо?» Ми завжди були за другий варіант. Вона ніколи не брала собі у помічники когось із наших батьків, хоча вони хотіли пильнувати своє чадо. Анна Романівна твердила: ваші діти уже дорослі, самостійні і ми дамо собі раду самі. Ми ніколи у цих подорожах не їли окремо, а викладали на загальний стіл усе, що мали… Це я уже потім розуміла, яку величезну відповідальність вона брала на себе, супроводжуючи три десятки гавриків. Якщо хтось з нас захворів, то вчителька завжди провідувала з гостинцями і добрими словами підтримки. Якщо хтось вчиняв щось не те, то Анна Романівна ніколи не бігла до батьків зі скаргами, а сама наставляла на путь істинний. Коли ми розбіглися зі школи, то з кожним вона підтримувала контакти. Знала дні народження і телефонувала. Якщо дізнавалася, що хтось з нас одружувався, то теж або телефонувала, або підходила під РАГС, раділа, коли у нас народжувалися діточки і казала, що це її внуки. Зрештою, увесь наш дружний клас підтримував з нею гарні стосунки. Певна річ, з роками у кожного з’являлися інші, свої проблеми, але «10-В» все одно залишався родиною. 

…Я пам’ятала, де її могила. Йшла цим рядком і шукала пам’ятник. Але знайшла могилку з похиленим хрестом і зарослу бур’янами. Мало земля з-під ніг не втекла, сльози навернулися. Невже два її сини так і не спромоглися встановити пам’ятник людині, яка дала їм життя… Людині шанованій та знаній… Знайшла я в машині якісь рукавиці, відірвала від ремонту свого чоловіка. Я микала бур’яни, а він виносив. Потім попросила у когось мотику і трішки спушила ґрунт, привела усе до ладу. Не подумайте, що я хочу вам похвалися цим – ні. Насправді, мораль оповідки в іншому… Виїхавши з кладовища, я зателефонувала своїй однокласниці, з якою підтримую дуже добрі стосунки, розповіла про бур’яни на могилі Анни Романівни, а у відповідь почула, що два її сини після смерті ворогують. Наша вчителька залишила їм свою двокімнатну квартиру як заповіт. А вони не можуть її продати, бо один вважає, що заслужив більшу частку, бо частіше доглядав матір. Молодший брат не уступає, мовляв, якщо квартира на двох, то має бути все порівну. А пам’ятник мають встановити з тих грошей, які отримають від продажу помешкання. Чому невістки чи хтось з внуків не наведуть лад на могилі, не знати. Може теж втягнуті в бої за квадратні метри і тримають злість на Анну Романівну?

Розповіла я вам про це задля того, що так не повинно бути… В неділю був день вчителя – не сумніваюся – багато квітів, щирих привітань… А чи задумався хтось, куди потім «діваються» наші наставники і чи не ростуть бур’яни на їхніх могилах?»

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар