«Ми збрехали своїм дружинам, що їдемо в Київ на заробітки»

SambirWZ
312
У неділю був День добровольця – від слів «добра» «воля». Це нове свято в Українському календарі, продиктоване війною на Сході… У Самборі було все, як годиться. Владний учт з квітами та вінками на Меморіалі Слави, молитва священників різних конфесій, вояки, родичі загиблих, кілька виступів і, здається, все. Якось дуже скромно, хоча добровольці – це особлива сторінка у сучасному житті. І всі ми хоч трішки були добровольцями – підтримували їх коштом, провіантом, одягом, бронежилетами…

НАВЕСНІ 2014-го, коли на нашу землю ступив чобіт російського окупанта, а армія була ослаблена усіма попередніми правителями, власне добровольці першими ступили на захист – слабо озброєні, погано одягнені, але сповнені бажання прогнати окупанта. Це ті люди, які їхали з дому на Схід без повісток з військкомату, або просто з Майдану Революції Гідності… На цю тему можна багато говорити-згадувати, а ми лиш про два моменти, які не забудуться ніколи. Одним з перших добровольців, який пішов на війну зі столичного Майдану і загинув, був Володя ЮРИЧКО – успішний син успішних батьків Володимира та Лілії, яких особисто добре знаємо… Ми стрічали його тіло в Самборі спершись на колінах, а я не міг вкласти у голові думки: навіщо 20-річний юнак, студент-медик столичного вишу подався туди, де стріляють, а тепер осиротив свою родину? Та, мабуть, є речі, які я уже не здатний осягнути, є в молодих те, що ми банально звикли називати патріотизмом, і є почуття обов’язку перед батьком, матір’ю, сестрою та Україною.

І друга ситуація. Мене запросили у військкомат, звідки відправляли перших охочих захищати Вітчизну, тих, які зголосилися самі. На подвір’ї оцінив контингент – вісім чоловіків різного віку, зросту, по різному одягнених. У мене було дивакувате відчуття: чи знають, куди їдуть? І тут підходить до мене один чоловік з шеренги, перепитав, чи я справді з газети, а потім попросив: «Ми з сусідом з Чукви, наші дружини знають, що ми їдемо в Київ на заробітки. Збрехали їм, просто не можемо сидіти в хаті, коли там гинуть наші хлопці. Напишіть, що подалися на війну, що все буде добре і ми їх дуже любимо…»

Останні рядки у моєму блокноті поплили, бо очі наповнилися слізьми…

Роман ІВАНЧУК.

Фото: chernigiv-rada.gov.ua

Вас це може зацікавити

Залишити комментар