Люблю, коли мене запрошують на усний прийом громадян. Це нагода не стільки побачити когось із депутатів в ділі, безпосередньо з людськими проблемами, скільки відчути той біль, який переживають наші люди. Бо, повірте, на прийом з добрими намірами ніхто не ходить. В Нижанковичах, щоправда, сталося виключення, бо до депутата обласної ради Михайла ГИЧКИ прийшли працівниці дитячого садочка, аби запросити на каву…
Заплатили за те, що мало бути безплатним?
Насправді, день був важким, бо сприйняти все це і «переварити» дуже складно. Прийшла жінка, чоловік якої опинився у Самбірській ЦРЛ з підозрою на інсульт. З’ясувалося, що цей шпиталь є базовим у подоланні недуги для мешканців усієї округи. Згідно з угодами з Національною службою здоров’я, заклад у повній мірі повинен надавати безкоштовно увесь спектр послуг, сказав Михайла Гичка. Адже погоджуючи пакет послуг, лікарня мусила вказати, що має усе необхідне і безкоштовно для пацієнтів. Якщо цього не буде, то й пакет можуть відібрати… Отож, чоловіка скерували відразу на комп’ютерний томограф, який у цій лікарні платний, бо приватний. За обстеження жінка заплатила 1200 гривень і попросила квитанцію. Сплативши кошти, квитанцію дали, а Михайло Михайлович здивувався, бо у нього в обласній клінічній лікарні ціна менша. Нічого лихого лікарі в Самборі не знайшли. За кілька днів пацієнта скерували на такий же апарат у Дрогобич… Бідолашна жінка не зрозуміла, навіщо Дрогобич, якщо є Самбір? Уявіть собі, каже скаржниця, треба було найняти бус, аби їхати в дорогу, ще кілька дужих чоловіків – аби хворого на ношах носити… В Дрогобичі теж послуга була платною, але там уже знайшли проблему. Пан Гичка спробував захисти медиків, мовляв, не завжди перше обстеження дає ефект у пошуку тромба, можуть побачити потім. Втомлена лікуванням чоловіка жінка зверталася до медиків, аби їй в Самборі повернули гроші, витрачені на обстеження. Спочатку хтось начебто обіцяв, але так все і «присохло». Михайло Михайлович попросив її написати заяву на його ім’я з надання матеріальної допомоги, бо інакше компенсувати втрати не вдасться… Не хочу нікого захищати чи вигороджувати – просто описав те, що чув, однак мушу зазначити, що коли і мою родину спіткала приблизно така ж ситуація, то у Самборі за обстеження на комп’ютері грошей ніхто не брав. Лікар сказав, що мова йде про їхню стаціонарну хвору з реанімації і все…
Цікаво, що коли ми спілкувалися з цією жінкою у Нижанковичах, до пана Гички хтось зателефонував. До речі, він піднімав трубку з усіх номерів, пояснюючи це тим, що до нього у будь-яку пору можуть телефонувати люди, у яких раптові проблеми зі здоров’ям, а прийом громадян може почекати. Так ось, я підслухав розмову. Михайло Михайлович просив негайно когось прийняти у Львові на комп’ютер, бо це воїн АТО. І не брати ніяких грошей… Відклав трубку і каже: я постійно нагадую своїм лікарям, що коли приходить воїн АТО, то його обслуговувати з найбільшою увагою та повагою – хлопці були там, де стріляють, де холодно і голодно. а ми тут в теплі і ситому столі…
Приходила на прийом молода жінка, у якої в сім’ї дитина важко хвора, просила помочі підключити її до якоїсь фінансової програми. Тему взяли на замітку…
А ця історія взагалі вибила з колії. Жінка прийшла у розпачі і зі сльозами говорила про те, яке лихо спіткало її невістку на початку квітня. Була вагітною на п’ятому місяці. Все йшло добре, але раптом піднялася температура. Причому, не надто загрозливо, але місцеві медики, зважаючи на вагітність, ударили на сполох і скерували майбутню маму в одну з лікарень Львова. А потім сталося щось неймовірне. Свекруха каже, що там лише від одного укола невістка упала в кому. Підозрює, що, видно, то якийсь укол, на якого була реакція непереносимості. Жінку цікавить, чому медики перед тим, як братися до лікування, не з’ясували, чи той препарат підходить пацієнтці, чи може викликати страшну реакцію…
Молоду жінку доставили в іншу лікарню, казали, що хоч матір в комі, але плід розвивається нормально. Потім з лікарні телефонують до родичів в Нижанковичі, що жінку будуть кесерити, бо плід, здається, завмер… Причому, дзвінок про те, що буде операція, пролунав зі Львова о 14.00 і вся родина, зв’язавшись телефонами, почала ревно молитися, аби тільки все минуло добре. А вже потім з’ясувалося, що операція завершилася, на жаль, погано, ще о 12.45. Чому вони так з нами вчинили, не вгамовувалася скаржниця. Сумно, але ні матір, ні дитинку врятувати не вдалося… Коли свекруха ще тоді звернулася до медиків, мовляв, віддайте тільце дитинки, ми поховаємо разом з мамою, їй відповіли: ніхто вам нічого не видасть, бо ми таке не видаємо… Звідки селянам знати, що насправді видають, а що ні… У великому горі, у гірких сльозах село поховало молоду жінку, яка так і не здолала другу вагітність, залишивши в горі чоловіка та старшу дитину… Минуло шість днів після похорону, а з львівського моргу зателефонували і сказали родичам: чому стільки часу ви не забираєте тільце дитинки? Сказати, що то був шок – не сказати нічого! Родичі знову облилися пекучими слізьми і подалися до Львова… Священник порадив у свіжій могилі матері викопати вузеньку могилку і наряджене дитятко покласти поверх маминої труни. Так і вчинили… Кажуть, Бог дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Але нехай ніхто не випробовує на собі того, про що ми розповіли.
Свекруха покійної, яка прийшла на прийом до пана Гички, так і сказала: я своїх уже не поверну, але нехай з іншими такого не стається. Михайло Михайлович пошепки сказав мені: бачиш, до чого призводить відсутність комунікації медиків з пацієнтами та родичами… А я подумав про те, що кому ми, прості смертні у цьому житті потрібні?.. У свідоцтві про смерть вагітної жінки були два скромні слова «Легенева недостатність». все так просто… Допускаю, що підступний ковід скосив, але все це надто гірко…
При пенсії у 2200 гривень заплатили за світло 2600
Були того дня й інші питання. Прийшла жінка, видно відразу – втомлена проблемами. Померла її рідна сестра, а у вдівця – і онкологія, і інсульт, і повна незрячість… Скаржниця, радше всього, мусить брати на себе відповідальність за подальшу долю швагра. Але справа не в тому. Сестрі, яка померла, нарахували субсидію на світло, а листоноша гроші так і не принесла. То назвалося «заборгованість» і поки власниця оселі жила, це не викликало емоцій. А коли померла, пошта уже не має права видати кошти. І що робити, коли сім’я платила великі суми за світло, а тепер ті гривні нема кому компенсувати. І це при тому, що скаржниця й швагра мусить доглядати й утримувати. За світло заплатили 2600 гривень, а пенсія у старенького – 2200 гривень. Помічники пана депутата взяли проблему під контроль, будуть старатися щось вирішити, а Михайло Михайлович підняв слухавку до когось із лікарів, коротко розповів про медичну проблему вдівця і буде опікуватися тим, аби чоловікові як абсолютно сліпому дали першу групу інвалідності, бо з тими болячками, що уже має, отримує пенсію за… третю групу. А так – хоч більше буде.
Була у нас одна пані, яка ніяк не може дати собі раду з електролічильником. який нараховує їй стільки світла, що навіть теоретично напалити його неможливо. Звернення до енергетиків ефекту не дають. Проблему теж занотували… А люди з Боршевич просили Михайла Гичку організувати роботу з облаштування переїзду через колію. За колією мають городи, а добратися туди не можуть.
Косарка від депутата
Була сільська активістка, яка хоче провадити у Нижанковичах роздільне сортування сміття. Якщо є таке бажання, то треба пильнувати екологічні програми, вигравати конкурси і здобувати кошти для екологічних благ. Говорила про чистоту місцевої річки, де діти уже не можуть купатися… Згадала і пам’ятник Шевченкові, біля якого вона зараз наводить лад. Але каже, що пам’ятник був встановлений у далекому 1953 році, є найдавнішим в Україні. Каже, що за комуністів встановили монумент, а ми не можемо його зараз доглянути. Шевченко не витримує випробування часом, вітрами, негодами… Михайло Михайлович вдався до спогадів та роздумів. Коли у Львові споруджували пам’ятник Степану Бандері, то з обласного бюджету виділяли 5 мільйонів гривень. На засіданні комісії він виступив і сказав, що вшанування пам’яті Провідника Нації – це святе для Львова, але будь-які пам’ятники (так є у всьому світі) споруджують коштом меценатів, благодійників, небайдужих, але аж ніяк не коштом платників податків. За 5 мільйонів, зізнався нам пан Гичка, можна було безкоштовно вставити кришталики в очі усім, хто цього потребує і літні люди, вражені катарактою, змогли б побачити пам’ятник Бандері, спорудженому коштом спонсорів. Тому, на його переконання, якщо зводити у Нижанковичах монумент Шевченкові, то явно не за гроші бюджету. А ось доглядати той, що є, можна і треба. Тут же з’явилася ідея: пан депутат дасть гроші на фарбу чи благоустрій, а місцеві партійці «Європейської Солідарності» наведуть лад. Тим паче, як розповіли нам інші місцеві мешканці, пам’ятник ще не настільки аварійний.
Від імені громади прийшла жінка з міркуваннями про те, що Добромильська ОТГ має забагато сіл і місцевій владі дуже важко давати собі раду. Чи може пан Гичка зменшити кількість сіл, долучивши їх до інших громад? Довелося пояснювати, що справа не у тому, чи 20, чи 40 сіл об’єднані, а у кількості населення. Кількість населення приблизно однакова у всіх чотирьох громадах колишньої Старосамбірщини. Хоча тут же Михайло Михайлович зазначив, що найліпшим варіантом для колишнього району були б лише дві окремі громади і можна було б говорити про якусь спроможність. Зараз є стільки, скільки є, і далеко не усі дають собі раду. Допустив, що в майбутньому можуть відбутися ще якісь об’єднання…
І нарешті питання, яке вдалося вирішити без особливих проблем. Завітала до нас жінка, яку ми відразу нарекли громадською активісткою, бо нічого особистого до пана Михайла не мала. Мала громадське. На місцевому цвинтарі люди прибирають біля могил своїх рідних, однак загалом територія – фоси, доріжки, заростають травами. І якщо не косити, то невдовзі до могил годі буде дійти. Треба, мовляв, косарку. Михайло Гичка попросив таке: поки ми ще тут будемо, підіть до крамниці, подивіться, чи є ручні косарки і ми разом купимо. Так воно і сталося. Пан депутат особисто ходив вибирати товар, який потім вручили старості Ользі Біян та небайдужій активістці. Але ми попросили пан Марію відповісти на запитання: а хто буде косити, це ж якогось хлопа треба. «А що, як так зле виглядаю?» – віджартувалася жінка… На такій приємній ноті ми б і хотіли завершити звіт про усний прийом громадян, який, з нашої точки зору, був морально важким, бо важкі проблеми людей обсіли. На наше зауваження Михайло Михайлович відповів: буває і складніше, буває, що слухаєш людину і навіть не знаєш, що їй відповісти і чим зарадити…
Роман ІВАНЧУК.