На зустріч з письменником Володимиром Шовкошитним прийшли… 8 відсотків населення

SambirWZ
769
Друг мого друга – мій друг? Все правильно? Значить Володимир Шовкошитний – приятель самбірянина Зіновія Рівняка, з яким я товаришую, і мій приятель? У всякому випадку, тепер саме так буду його сприймати. Познайомилися ми минулого тижня, хоча такі нагоди були й раніше… Давайте я і вас з ним познайомлю.

НАРОДНИЙ депутат України першого демократичного скликання, поет, прозаїк, публіцист, видавець, чорнобилець, громадський діяч і просто цікава людина. Цього разу на прохання пана Зіновія він прибув до нас за 700 кілометрів. Сказати, що на запрошення відгукнулося багато самбірян, не можу. Прийшли ті, яким цікаво, а може й ковід не передбачав велелюддя. Я слухав гостя з задоволенням. Вибачайте за відвертість, але своїх наслухався уже багато і хотілося чогось свіжого, оригінального, захоплюючого. Письменник Володимир Шовкошитний – співавтор Української Конституції, Акту про Незалежність, автор багатьох книг, цілком вдовольнив мої запити. Відчув, що багато чого може розповісти такого, про що ми й не здогадувалися, але зупинився лише на одному епізоді.

Ще тоді, коли абсолютно розкішно почувала себе комуністична партія в радянському союзі, він організував перевезення тіл українських патріотів, похованих в Пермі, – Олекси ТИХОГО, Юрія ЛИТВИНА, Василя СТУСА. Пан письменник (на те він і письменник) в таких деталях нам про це повідав, що місцями мені здавалося, що я там теж був… Я так не зумію, але спробую. В Києві він позбирав усі дозволи, прохання, клопотання від усіх, у кого можна тільки взяти, а перед тим, як поїхати в російську даль, зателефонував туди з цікавим запитанням: а чи нема у вас якоїсь епідемії? Питав, заздалегідь знаючи, що режим не захоче відпускати в Україну навіть мертвих героїв. Та коли приїхав, з’ясувалося, що градоначальники проти, бо… епідемія. Хоча школи працювали, на базарі торгували примітивними смаколиками. Володимир Шовкошитний зрозумів, зрештою, і раніше про це знав: там якщо і є якась епідемія, то тільки антиукраїнська. Нарешті йому вдалося переконати службіста з КГБ, хоча зробити це було непросто. З трудом знайшов бляхара, який мав зліпити три цинкові гроби. Майстер відмовився, бо начебто мав іншу роботу, тоді нарадили підмайстра – той погодився, але роботу так і не встиг довершити, бо ввечері, коли йшов додому, у під’їзді йому хтось проламав череп, а потім смерть… Пан Володимир, як умів сам клепав ті труни. І все це після того, як кагебіст пообіцяв Шовкошитному усіляке сприяння в ексгумації і транспортуванні. «Будь ласка, не допомагайте мені, ви тільки не шкодьте…», – була відповідь. І що ви думаєте, при виїзді з Пермі уже з трунами на дорозі біля зарослого бур’янами дорожньо-патрульного пункту машину таки зупинили аж три міліціонери відразу. Поки з’ясовували, хто, звідки та чому, хтось пробив у машині відразу три колеса, а запаска лиш одна… Але, пройшовши уже стільки випробувань, здолали і ці… Нині тіла патріотів покояться на Байковому цвинтарі, до могил приходять українці, щоб вклонитися пам’яті і, напевне, мало хто здогадується, що якраз Володимир Шовкошитний і перевозив тіла патріотів.

Він розповідав нам про це не для того, щоб себе похвалити, ні – не особливо цього й прагне, просто хотів, щоб якомога більше людей знало, як це насправді було…

І хіба це не людина-легенда, з якою просто приємно зустрітися, яка їхала в Росію за домовинами патріотів зі скромним званням «громадський діяч»? Знаєте, нині маємо багато містечкових громадських діячів, які основну свою місію бачать не в тому, щоб щось важливе та корисне зробити, підтягнувши громаду, а лише у тому, щоб, сидячи на канапі, стукати по клавіатурі, критикуючи владу. І їм здається, що цього достатньо, хоча у слові «громадський діяч» основний смисл у слові «дія». Як от у Володимира Шовкошитного. Той хоч має що розповісти і своїм, і майбутнім поколінням…

А потім письменник розповів нам і про свої твори, і твори, які пішли у світ з його видавництва «Український пріоритет». Місію вручити подарункові екземпляри він довірив своєму молодому другові Зіновію Рівняку. Наші втішилися! Ще б пак, хто б не радів новеньким виданням та ще й з автографом автора! Але чи справді ми радіємо новим виданням у бібліотеках та на полицях книжкових магазинів? Людина з книгою виглядає нині дивакувато. А шкода – на книгах росли цілі покоління, а покоління нинішнє росте в гаджетах. Може то така мода, проте, акурат перед зустріччю уже зі своїм приятелем Володимиром Шовкошитним, надибав на цікаву статистику: лише 8 відсотків населення України протягом дня хоч щось друковане читає. 92 відсотки – ні! Хіба то не катастрофа? Наш гість приїхав до нас, щоб рекламувати книгу, та хіба одним візитом щось змінити, тим паче, до тих, хто уже входить у славні 8 відсотків?.. Якщо не читають нинішні молоді люди, то чи знатимуть, що таке книжка їхні діти? Колишній самбірський журналіст Роман СИМОВИЧ нині працює на телебаченні у Львові і спеціалізується на коротких вуличних сюжетах, коли підходить до молодих гарно одягнених людей з розумним виразом обличчя і задає їм примітивні питання, а відповіді – це жах! Повна тупість! Так ось, я Романових роликів не дивлюся, хоча вони зроблені по-журналістськи професійно. Мене просто дратують дурні відповіді…

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар