Пам’ятаєте той час, коли ми усі дружно підбирали собі сімейних лікарів? Сказати, що я дуже серйозно поставився до цієї кампанії, не можу. Прізвища претендентів на звання мого доктора мене не особливо збуджували, а тому просто піддався на вибір свого колеги Юрія БАРНИ, у якого не було сумнівів у тому, що обирати треба Сергія ХУРЕНКА. Так ми удвох, працюючи в одному кабінеті, стали пацієнтами одного лікаря. Я не пошкодував з того часу жодного разу…
А оце недавно був День журналіста… Після того відчиняються двері у кабінет і заходить пан Сергій. Якось так по діловому поставив свій чемоданчик на крісло і почав у нім щось шукати. Ми вирішили, що подарунок – не інакше, але помилилися, бо інколи увага вартніша за щось інше… Так ось, сімейний лікар, знайшовши у власному кейсі апаратуру, виміряв нам обидвом артеріальний тиск і кисень у крові. Мовляв, всіляке може бути після святкувань… Результати у нас, Богу дякувати, були добрі. До речі, це уже не вперше пан доктор балує нас своєю увагою на нашому робочому місці – спасибі! Ми розуміємо, що так само він не може приходити до усіх своїх майже двох тисяч пацієнтів, але те, що він завжди уважний до кожного – факт. А ще у Сергія Миколайовича – голови трудового колективу «дорослої поліклініки», є одна цікава риса – він не належить до лікарів, яким байдужа доля медицини на наших теренах. І якщо нам дошкуляють болячки, то йому – проблеми розвитку галузі, і про це він може говорити дуже багато.
Роман ІВАНЧУК.