Таких житейських історій трапляється немало. Про одну з них розповіла нам пані Марія – мешканка одного зі сіл району. Просто душу вилила, а ми лиш імена поміняли…
З усіма своїми сусідами ми завжди жили дружно, хоча посваритися в селі дуже просто. За будь-що – кури не туди зайшли, корова стоптала сінокіс, хтось не так щось сказав на когось і покотилися плітки, розбірки…
А з цьоткою Ганною та вуйком Павлом, з якими ми хата в хату, жили, наче одна сім’я. Мій батько помер рано і, якщо нам потрібна була хлопська порада чи поміч, йшли до нього. Цьоця Ганя, як тільки щось ліпше зварила, чи спекла, несла нам пробувати і дуже раділа, коли ми її хвалили. Моя сім’я теж відповідала взаємністю. Така ось ідилія… У них син є Іван – мій ровесник. Разом до школи ходили, разом бавилися, разом збитки творили, а потім діставали. Наші батьки дуже хотіли, щоб ми побралися, але, видно, так є – кого найліпше знаєш, з тим не одружуєшся. Спочатку я своє щастя знайшла, потім Іван. Але моє щастя притулилося до мене в селі, а його в місті – в сім’ї заможній. Дружина йому дісталася дуже гарна, вчена, розумна, модна. Одне слово, осідлала нашого Івана, а той і не перечив.
Коли в село приїжджали, ми спілкувалися, вином зі свого винограду пригощали, могли до пізньої ночі сидіти в альтанці. Так рік за роком збігав, батьки старіли, ми дорослішали…
Одного весняного ранку хтось постукав у наші двері, коли ми щойно світло засвітили. Стоїть на порозі вуйко Павло, якийсь геть ніякий, здається, постарілий відразу на кілька літ уперед. «Ганька моя вмерла, – сказав коротко, – я вже нарядив на стіл, ходімо помолимося»… «Чого ж, – питаю, – нас не покликали, ми б допомогли». «Та чого буду вам сон перебивати».
Поховали ми стареньку під сльози і якийсь незрозумілий стогін вуйка Павла. Родичі роз’їхалися, а нам було дуже шкода старого – так банував за дружиною… Часто його запрошували до себе – на обід чи на вечерю – аби хоч розвіявся. Але все казав, що ми його туги все одно не заберемо… А тим часом, Іванова жінка, яка часто навідувала свекра, готувала йому їжу, допомагала порядок в хаті тримати, задумала поїхати на заробітки на пів року – подруга їхала в Україну на операцію, а, щоб місце праці не пропало, запросила Павлову невістку… То Іван приїжджав до батька, то внучка на власнім авто, але що вони старому поможуть? Накуплять якого макарону, печеня – та й живи…
Всі страждання Павла закінчилися лікарнею – вхопило серце. За три тижні лікування Іван хотів залишити його у себе в місті – шпиталь близько, догляд. Але старий категорично відмовився. Казав, що має померти там само, де його Ганя… Відвезли в село. Так чи інакше, я взяла на себе роль доглядальниці. Не могли ми мати спокою, не знаючи, чи вуйкові Павлові там добре. Деколи щось випрала, поприбирала, а їжу дуже часто приносила. Не полізе шматок хліба до горла, коли знаєш, що за парканом хтось може бути голодним. Іван навідувався приблизно раз у тиждень і кожен раз, коли від’їжджав, хвалив нас: що би я без вас робив?.. Може я дурна, але мені в кайф робити людям щось добре. Якби ж то я знала, що мене після того добра чекатиме…
Одного вечора сталося те, що розірвало нашу давню дружбу. Приїхала Іванова дружина з Італії, викликала мене до паркана і з притиском та нервами на увесь голос почала викрикувати, що я хочу засісти батьку хату, що підлизуюся до Павла, що заповіту хочу, що вона вже бачила таких хитрунів, що фіга мені, а не хата, щоб ноги моєї там не було… Я навіть слова не могла вставити і такий мене жаль охопив, що сльози самі викотилися… Нічого не відповіла… Потім Іван щось пробував зі свого боку говорити по-доброму, але я вже у той бік дивитися не могла. У мене своя хата добротна, а діти уже пішли своїми шляхами і точно не повернуться в село. Не знати, що зі своїми маєтками робити, не те, що з чужими… Бачить Бог, допомагала вуйкові Павлові чисто з милосердя, а воно он як вийшло… Не треба людям добро робити, бо все одно не оцінять, закінчила свою розповідь пані Марія, сказавши, що Павло ще живе – вісімдесятка на носі, але до нього заходить. Він знає про той скандал і, як тільки побачить Марійку на оборі, кволим голосом каже: «Вибач, нам, Марусю, не гнівайся»…
Роман ПОГОНИЧ.