Історія киянки, яка свідчить, що добро сильніше за зло
Недоля 10 березня вчительку однієї з шкіл Києва Анну Дяченко закинула у дотепер незнаний їй Самбір. Від початку повномасштабної окупації росії залишатися їй в столиці з кожним днем ставало небезпечніше. Ще важче було виїхати: окупанти розстрілювали цивільні машини. Невинних жертв на дорогах безліч.
Тому Анна Дяченко налаштувалася за будь-яких обставин виїхати з Києва, якого рашисти не припиняли бомбити, обстрілювати. Знайшла вірний вихід. Однак у небезпеці залишались дві сестри. Одна разом з сім’єю та маленькою дитиною переховувалася у підвалі в Гостомелі, друга – чудом вирвалася з палаючого Чернігова.
Сьогодні усі вони у безпеці. Анна Дяченко також. Серед самбірчан почувається, як серед своїх. Можливо, навіть щедріше, гостинніше. Але тужить за школою, своїми десятикласниками, класним керівником яких була. “Діти – це моє покликання, – каже вона. – Саме в них знаходжу розраду і спокій, плекаю в них почуття гідності, українства».
Анна Дяченко викладала в школі біологію та основи здоров’я. Дуже шкодує, що багато учнів вимушено роз’їхалися по різних містах та навіть чужих країнах. Все ж за таких критичних умов вважає, що дистанційне навчання ніхто не скасовував. Розповідає, що спілкується з усіма ними, цікавиться їхнім життям.
Коли Анна Дяченко замешкала в Самборі, знайомі сусіди бачили, що, як кажуть, нудиться, не має чим заповнити вільний час. Тож порадили киянці звернутися в міський інклюзивно-ресурсний центр, де вона із своїм педагогічним досвідом могла б бути корисною.
Ідея сподобалася Анні. Охоче погодилася. Оскільки у Києві мала схоже захоплення у подібному закладі. Напрочуд легко і невимушено знайшла спільну мову з працівниками центру та його учнями. І відтоді у ньому волонтерить, допомагає дітям з особливими освітніми потребами. Та більше – навіть запропонувала деякі ідеї для поліпшення організації роботи.
Війна неодмінно закінчиться перемогою нашого війська. Українці, мов лелеки, зможуть злетітися до рідних домівок. Заліковуватимуть рани окупації рашистів. Але ні працівники інклюзивного центру, ні сама Анна Дяченко не приховують почуття, що, коли прийде час їм розлучатися, буде це важко. Тривала і плідна робота їх зробила однодумцями, місто Самбір їй став не менш дорогим, ніж Київ. Чогось дивного тут нема, Адже це єдина Україна, скрізь кожний має почуватися по-домашньому. У своїй хаті і правда, і сила, і воля, і чуття єдиної родини.
Іван СТРІЛЬЧУК.