Самбірщина попрощалася із захисниками України

SambirWZ
180
«Через Україну повстане новий світ. Світ, де вже більше не буде зла. Світ, де зло буде переможене. Світ, де людина буде відчувати себе гідною, а людське життя буде пошановане», – Блаженнійший Святослав.

Котрий вже раз на площі Пам’яті у Самборі мешканці міста, священники, небайдужі, рідні зустрічають у домовинах загиблих на війні чийогось чоловіка, сина, сусіда чи просто доброго знайомого.

А того разу на Самбірщину везли чотирьох загиблих. Вони різного віку. Переважно молоді. Їм би жити та жити, для когось залишитися сином, комусь стати чоловіком, плекати дітей, разом радіти сонцю, лелекам, природі, що розпускає бруньки, ходити в гості. Та вони так рано лягли у рідну землю.

Видовище не з простих. У серці закипає гнів на ворогів. Важко дивитися, ще важче усвідомити це. У траурній атмосфері ніби відлунювався стрілецький гімн: «Ой у лузі червона калина похилилася… А ми нашу славну Україну розвеселимо…», майданна мелодія «Плине кача»: «Мамко ж моя, хто ж ми буде яму брати, як загину…»,  а за нею стверджуюче: «І покажем, що ми браття, козацького роду…».

Боже, скільки ще життів забере московський нелюд?..

Другий місяць плаче Україна. Журиться. Двигає важкий свій хрест, але не дорогою до смерті, а перемоги, життя. Жахливу агресію путінської рф не можна пробачити, не можна забути, затерти в пам’яті наступник поколінь. У цивілізованому двадцять першому столітті  москалі продемонстрували, що вони справжня орда, у своїй жорстокості навіть перевершили німецьких нацистів. .

 Перед Самбором один  кортеж з траурним написом “Вантаж 200” завернув у м. Новий Калинів та поїхав у Гординю – рідне село старшого солдата Степана Совінського. На тутешньому кладовищі вже спочиває односелець Роман Павлович, який поліг у бою з рашистами.

Дві автомашини з трьома домовинами традиційно зупинилися у Самборі біля площі Пам’яті – навпроти пам’ятника провіднику ОУН Степану Бандері. Тут рідні, військові, представники влади, небайдужі на колінах, з приспущеними синьо-жовтими прапорами зустрічали новітніх героїв, а священники поминальною панахидою віддавали останню земну пошану: рядовому Василю Лемку із с. Верхнє Гусне Боринської селищної ради,старшому сержанту Володимиру Краснову з м. Турка, сержанту Миколі  Буцику із с. Верхній ЛужокСтрілківської сільської ради.

У кожного своя життєва історія, неповторна доля. Як, зокрема, у 50-річного Миколи  Буцика. Він загинув  9 квітня на Луганщині. На другий день повномасштабної агресії військ рф – 25 лютого відчув серцем: не годен залишатись вдома…Розумів, що Батьківщина-мати в лиху годину потребує його захисту…Зібрався та поїхав у військкомат.

У рідному селі Верхній Лужок Миколу Буцика поважали за порядність, доброту та щирість. Він був надзвичайно активним учасником Революції гідності. Провина подібних йому лише в тому, що любили все рідне, українське.

Гірська Стрілківська громада зазнала ще однієї втрати: на Луганщині загинув Федір Смеречанський (позовний «Смерека») із с. Грозьове. Він був воїном 24 ОМБ. Мав чималий бойовий досвід – шість роківвоював в АТО.  Але куля, на жаль, ні на що і ні на кого не зважає. Поховали його 18 квітня в рідному селі.

Втрат на війні зазнала і Бо􏰀ринська ОТГ: у селі Нижня Яб􏰀лунька похоронили Миколу Іва􏰀новича Кудрича, а в селі Либо􏰀хора 􏰀 Івана Васильовича Ми􏰀ньо.

Слава героям! Вони з бойовими побратимами для нас виборюватимуть перемогу з небес.

Микола СЕНЕЙКО.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар