Ми й не здогадувалися попервах, що невинний репортаж з урочистостей в Нижанковичах з приводу початку будівельних робіт на міжнародному пункті пропуску викличе стільки ажіотажу, що нам доведеться знову повертатися до теми. Люди хочуть дискусій… Зокрема, з приводу того, що земляки їдуть за корждон заробляти гроші, хоча мали б жити і працювати тут. Попередня публікація з цього приводу називалася «Ліпше б завод на 500 робочих місць збудували».
Небайдужий старосамбірянин і колишній працівник Старосамбірської РДА Михайло ГАЛЕВИЧ написав: «Всім не догодиш. Але шмат правди в заголовку є. Тільки виконувати цю пропозицію має орган місцевого самоврядування. Чиновники цього органу мають, як вовки, шукати інвесторів і в Україні, і закордоном, щоб відкривалися малі чи великі підприємства на територіях ТГ. А на додачу, в межах своїх повноважень, мають сприяти створенню ТзОВ в населених пунктах з наданню послуг населенню. Ці, т.з, малі підприємства, зможуть влаштовувати по 3-5 робочих місць, а то й більше. Таким чином і благоустрій населених пунктів покращиться і бюджет поповниться. Пропозиції в людей є, але керівництво ТГ не дуже зацікавлене. Виживайте самі, якщо маєте пропозицію. А щодо пункту пропуску, то, очевидно, ніхто з підписантів договору на будівництво навіть і не обговорював питання про пішохідно-велосипедний перехід. А навіщо себе обтяжувати бажаннями жителів?!» Мабуть, і ці міркування мають право на життя. Ми тільки ніде не чули, аби хтось із керівників громад був незацікавлений у тому, аби розвивалося мале підприємництво».
Наш читач Михайло БИЧИК, продовжуючи цю ж тему, порадив статтю Наталії ГОМОЛІ під заголовком «Платіть за те, що я прийшов. Українці на вітчизняних підприємствах працюють вкрай неефективно. Ми розібралися чому» Оскільки наші терени дають величезну кількість робочих рук за кордон, вважаємо за потрібне передрукувати зі скороченням цю статтю, яка буде цікавою і тим, хто хоче завод на 500 робочих місць тут, в Україні. До певної мірі ці тези дають змогу зрозуміти, чому ми не можемо чи не хочемо працювати в Україні.
Чому українці не хочуть працювати в Україні?
Німецький робітник за 17 днів в середньому виробляє стільки ж продукції, скільки український – за рік (дані з дослідження Світового банку, 2019 рік). Що не так з ефективністю роботи українців і як це змінити?
Підприємці жаліються на проблему з пошуком найманих працівників і їхнє небажання працювати, а працівники своєю чергою – на низьку оплату та нестабільність. В результаті, Україна – у другій сотні країн у рейтингу за продуктивністю праці. Хоча статистика Мінекономіки показує стабільне зростання продуктивності від року до року.
– Люди приходять на роботу, щоб відпочити від домашньої роботи, вони дійсно важко працюють у своїх господарствах, особливо це відчутно у віддалених від великих міст районах, – розповідає Антон КУЛЬЧИНСЬКИЙ, комерційний директор українського представництва міжнародної корпорації, власник малого бізнесу з обробки природного каменю.
Ці спостереження підприємця підтверджує і дослідження Центр близькосхідних досліджень та Аналітичного центру УКУ «Культура (субкультура) бідності в Україні»: українці шукають неважку роботу з низьким рівнем відповідальності.
Антон вважає, що на особисту ефективність його найманих працівників впливають відсутність орієнтації на результат, навичок приймати зважені й швидкі рішення. Та розуміння цього мають швидше власники бізнесу або корпоративна управлінська команда, ніж наймані працівники.
– Із колективу у 20 людей лише двоє-троє здатні до внесення інтелектуальної складової та бути ключовими, а інші – просто виконавці, і відмовляються виконувати роботу, яка змушує «включати мозок», бо просто хочуть натискати вимикачі на верстаті, проте заробляти удвічі більше, – каже підприємець. І відзначає, що незалежно від навичок і рівня розвитку персональних якостей, всі працівники дуже ефективно об’єднуються у коаліції з метою збільшення зарплатні та влаштовують «італійські страйки» на релігійні свята. Власнику бізнесу важко думати про ефективність праці, він більше сфокусований на тому, як у таких умовах залишитись на плаву.
Чим далі від великих міст, тим більше забезпеченість власними харчами знижує бажання ефективно працювати. Тож люди шукають, як правило, де можна попрацювати пару днів на тиждень, щоб більше часу займатися господарством. Багато хто взагалі прагне виїхати на заробітки на півроку-рік, щоб згодом придбати чи збудувати житло або ж розв’язати питання освіти дітей, – і знову поїхати на заробітки.
Дійсно сильно стимулюючими мотивами працювати ефективніше, на думку Антона Кульчинського, лишаються потреба в оплаті витрат, пов’язаних з утриманням житла і все, що пов’язано з дітьми – народження, навчання, одруження. В підсумку, маємо картину, коли працівник вважає за обов’язок підприємця платити, за те, що він прийшов на робоче місце, але не завжди працював.
Низький рівень механізації (автоматизації) бізнесу гальмує масштабування власної справи. Та підприємці не полишають бажання заробляти більше – і наймають більше працівників. Відтак, їх треба ретельніше контролювати, що важче, і своєю чергою призводить до збільшення браку і впровадження складнішої організаційної структури, на чолі з ключовими людьми. Правда, це не гарантує, що справи підуть вгору і зокрема, що браку стане менше. Зі збільшенням колективу у кожного працівника зростає вірогідність уникнути покарання, оскільки ланцюг залучених в процесі створення готового виробу збільшується, а всіх не звільнити, тому часто проблема замовчується і брак відвантажується зі словами: «Та й так підійде». В результаті підприємцю доводиться розв’язувати проблему з клієнтом.
Підприємець Олександр ГРИНЬОВ, що вже сьомий рік виробляє одяг під українським брендом, вважає найбільшою проблемою байдужість працівників як до власних результатів роботи, так і до роботи компанії – звичку отримувати зарплату, а не заробляти гроші.
– Наші співвітчизники з легкістю готові працювати 10-14 годин за кордоном за 800 євро, при цьому ті ж самі умови в Україні вважають неприйнятними, – зауважує він. І знову у згаданому вище дослідженні про культуру бідності ми читаємо схожі мотиви:
“Опитані усвідомлюють відмінності роботи в Україні й за кордоном. Дуже помітно, як важко українці гарують за кордоном – і їх цінують як працівників, які вміють добре потрудитися. Але чомусь ці моделі в Україні не відтворюються. Зі слів людей стає очевидно, що за кордоном українці працюють, а сюди вони повертаються відпочивати. «Там за кордоном треба пахать по нашим міркам…», – зазначає один із опитаних. І додає про заробітчан, що повернулися додому: «Тут вони розслабляються». Повернення в Україну сприймається, як «нарешті відпочити від роботи».
«Продуктивність праці залежить також від рівня кваліфікації робітника, – зауважує Олена ЛАМАНОВА. – Нині у нас надто велика нестача саме кваліфікованих фахівців, проте це вже питання системи професійної освіти”. І про яку профосвіту може йти мова, якщо у нас 80 відсотків випускників шкіл йдуть продовжувати науку у вищих навчальних закладах.
Українські виробництва часто роками не можуть закрити вакансії технічного напрямку. Певною мірою вже у процесі роботи рівень професійної освіти підвищується через набутий досвід – і робітник має шанси кар’єрного росту. Та це в теорії. З майже 10-річного досвіду Романа ЯРКУНА, лише один працівник із кількох десятків попросився через певний час на більш складний робочий процес (а відповідно і більш оплачуваний), прагнучи навчитися нового.
За його досвідом, робітники працюють більш-менш старанно доти, поки сам підприємець також працює у цеху, за станком, при цьому часто виправляючи помилку робітника і тим самим ще раз навчаючи його. Та варто зайнятися паперами чи відлучитися на ділову зустріч – як робітники влаштовують “перекур” і не на годинку, незважаючи на те, що кожен має план виробітку і виконання понад норму винагороджується фінансово.
Наталія ГОМОЛЯ.