«Спати з чоловіком до шлюбу було ганьбою, зрештою, як і чоловікові брати собі у дружини ту, яка завчасу втратила цноту»

SambirWZ
108
Коли померли мої дідусь та бабуся, то вся родина вирішила не продавати їхню хату на Старосамбірщині. Ми маємо до неї ключі і кожен може поїхати у той мальовничий, райський куточок, окутаний родинною любов’ю. Цей спогад я хочу присвятити своїм бабусі Ганні та дідусеві Юркові, які прожили свій вік у любов та злагоді і цьому навчили своїх дітей. Багато чого вони самі мені розповідали, дещо чула від батьків. Хочу, щоб напередодні Дня закоханих ви прочитали, яким насправді може бути взаєморозуміння. Не буду вказувати села, аби не подумали, що вихваляюся.

Колись, на початку шістдесятих, пару обирали собі не за принципом: гарний чи ні, багатий, чи ні, а більше – як уміє родина господарювати? Мої дідусь з бабусею жили по сусідству, зналися, то ж Юрко далеко не кавалєрку не ходив. І довго не ходив. Кілька разів, як тільки наречений повернувся з війська, зустрілися та й… побралися. Спати з чоловіком до шлюбу було ганьбою, зрештою, як і чоловікові брати собі у дружини ту, яка завчасу втратила цноту… Бабуся любила згадувати своє весілля – скромне, але веселе. Була справжня музика, і в трьох кімнатах за столами, збитими з дощок, на вузьких лавках сиділи гості. Зарізали перед тим порося, наварили капусняку, натолочили бульби… А ще була традиція: того, кого просили на весілля, мав щось до господарів напередодні принести: курку, гуску, борошно, напекти пляцків. Сходилися господині – і робота вирувала, наче у вулику. Особливо врочисто згадує бабуся шлюб у старенькій дерев’яній церкві, яку совіти не закрили. Приходили навіть ті односельці, яких не запрошували на весілля. Це ж бо подія…

А потім у молодого подружжя пішли суворі будні. Дідусь важко працював на тракторі, бабуся – на фермі радгоспу. У шлюбі народили четверо дітей – хто тоді на які конрацептиви гроші тратив, чи на аборти ходив…

Я пам’ятаю їх з того часу, як підросла, бо батьки часто привозили мене в село. І найбільше мені запало у пам’ять те, що вони вічно працювали. Після радгоспу йшли на своє поле, якого, щоправда, було небагато, але воно виконувало роль годувальника. Повернувшись, ще поралися біля худоби, бабуся варила якусь вечерю… Але знаєте, що мене вражало завжди у них – вони  робили все це з радістю, у них була на обличчі посмішка, вони собі жартували чи кепкували з когось. навіть коли було нестерпно важко, вони цього не показували. Ні, не подумайте, що не сварилися. Сварилися! Але причина «конфліктів» була у тому, що і як на городі садити, як ліпше за худобою доглядати, чи за дітьми дивитися, чи гроші тратити… Такий собі дріб’язок. І вони, навіть посварившись, ніколи не гнівалися днями чи тижнями. Їм за вічною і важкою працею не вистачало часу на всілякі глупоти… Вони не вміли казати один одному гарні ласкаві слова, але вони завжди чули один одного, ставилися з повагою і вміли прощати провини одне одному. Я ніколи не бачила, щоб дід обнімав чи цілував бабу, бо то було якось по-сороміцьки, але, коли хтось йшов з хати, то або дід, або баба завжди виходили до ліски, проводжаючи… Дід ніколи не варив бабі каву вранці і не подавав до ліжка, але завжди вставив найпершим, йшов до дровітні і розпалював пічку. А все тому, щоб його Ганя не вилазила з-під перини в зимну кімнату, бо може застудитися. Він біг у льох за бульбою, аби баба не впала з драбини. Він мусив вранці принести в хату кілька відер води, щоб жінка не переобтяжувалася. Зате, дід Юрко ніколи не вийшов з хати, щоб не поснідати, баба Ганя щоразу давала йому чисте вбрання, бо хоч він тракторист, але має виглядати гарно, і щоразу замотувала у газету шматок хліба, який сама ж пекла, зі смальцем чи цибулею, часником. Інколи дід Юрко приходив додому напідпитку, але баба Ганя його ніколи не лаяла… В хаті ніхто нікого не кляв, не матюкав і навіть голосу не намагався підвищувати… Пам’ятаю, дід щоразу купував бабі шоколадні цукерки, які вона дуже любила, а потім з посмішкою дивився, як вона кумедно румеґала їх беззубим ротом. А ще вони вміли любити своїх дітей та внуків. Маючи невеликі статки, вони чомусь завжди мали гроші і віддавали їх найріднішим – кому на які потреби, і ніколи не чекали, що «борг» повернеться. Здається, вони просто отримували задоволення від того, що віддають.

А неділя для них була особливо врочистим днем. Баба вставала дуже-дуже рано, варила обід, потім бігла на ферму, швидко упоравшись там, милася, одягалася у найновіше – дід її терпеливо чекав, і неквапом йшли до церкви. Поверталися, сідали з дітьми обідати. Обов’язково на цей день мали бути вареники або голубці, борщ чи росіл на курці. Часто баба пекла япчаник – він був чомусь твердим, але дуже смачним… А ввечері в неділю дід Юрко, як правило, ходив на ферму замість баби Ганни – аби вони відпочила, чи посиділа собі на лавочці з іншими бабами – теревені погнути.

Коли дід помер, баба дуже побивалася, часто ходила на цвинтар поплакати і всім казала, що довго вже не буде, бо як то без Юрка. Правду кажуть в народі: коли жінка банує довго за чоловіком, то довго не протягне. Так і сталося – через якихось півроку «знайшла» собі якусь хворобу і віддала Богу душу, повернувшись до того, з ким усе життя прожила. І це був останній акорд того, що вважалося їхнім вічним коханням.

Коли згадую своїх рідних людей, ловлю себе на думці: чому нині не так? Чому молоді бездумно сходяться, а, повеселившись на дорогому весіллі за батьківських кошт, так само бездумно розбігаються, не питаючи у дітей, чи хочуть вони жити безбатченками? Чому шлюб у церквах, оздоблених гранітом, перетворюється у формальність чи вимогу батьків, і забуваються слова про те, що не покину тебе ні в радості, ні в горі? Чому молодь так легко навчилася зраджувати одне одному, забуваючи про супружу вірність і нехтуючи законами Божими? Чому не вміють прощати один одному дріб’язок, а лиш роздувають ненависть? Чому розбігаються у різні боки, ледь відчувши якісь житейські труднощі? Чому їдуть на заробітки на довгі роки, руйнуючи свої сім’ї і викликаючи взаємні підозри? Чому стає звичним не шлюб, а громадянське подружжя, яке не має один перед одним жодних зобов’язань?

…Колись ніхто не відзначав День Святого Валентина, але кохання, терпіння та прощення було більше…

ЕМІЛІЯ М., м. Самбір.            

Вас це може зацікавити

Залишити комментар