У хоспіса в Сідому є свій «Заслужений лікар»

SambirWZ
1237
Президенту Володимиру ЗЕЛЕНСЬКОМУ мало б бути приємно від того, що познайомився з керівником хоспісу в Сідому Тарасом СТРУКОМ, бо ми тут його давно знаємо… Знаємо як доброго організатора медицини, якого нарешті оцінила й держава, присвоївши звання «Заслужений лікар України».

Тарас Миронович і до того був знаним на наших теренах і як лікар-педіатр, і як власник мережі аптек, і як депутат Самбірської районної ради, але проявив себе тоді, коли колеги по владі довірили йому з нуля створювати такий важливий заклад як хоспіс, потреба у якому була давно. Причому, визначення «з нуля» абсолютно відповідає дійсності, бо все, що було, – старенька будівля пульмунологічного відділу Самбірської ЦРЛ. У зв’язку з оптимізацією відділ десь розчинився, а старовинна двоповерхова споруда у затишному закутку села залишилася. От і вирішили у районній раді створити хоспіс, який би допомагав важко хворим людям в останні дні чи тижні життя не відчувати страшного болю. Знаєте, трапляються ситуації, коли медики перед важкою недугою своїх пацієнтів стають безсилими і кажуть родичам, мовляв, забирайте додому. А що робити вдома, як родичі мають давати собі раду? От на поміч і приходять фахівці хоспісу.
Коли за справу створення нового закладу брався Тарас Струк, та й пізніше, то відчував нечуваний спротив. Чого тільки вартували звинувачення самбірських медиків у тому, що Струк відбирає гроші, що мали б йти на утримання центральних корпусів! Треба було мати силу волі, щоб довести: у нього така ж лікарня, як у них, і має право на життя. Скажу більше: інколи складається враження, що якби не Тарас Миронович, то ми б не мали такого закладу, а всі оті бюрократичні перепони його лиш гартували. Ну, бовваніла б і пропадала нині старовинна лікарняна будівля – кому від цього було б легше?.. Колектив хоспісу – це особлива тема. На самих початках пан директор зібрав усіх своїх і сказав, що слабодухі тут працювати не зможуть. І справді, треба було навчитися щодня бачити чужий нестерпний біль і смерть чужих людей, які, потрапивши в Сіде, чужими не ставали. Були часи, коли медсестри просто так, рахуючись на «біржі», ходили провадити ремонти у палатах, бо грошей на усе не вистачало.
Тарас Миронович навчився разом з колективом вигравати проєкти, які б приносили статки у хоспіс, навчився підбирати до спонсорів такі слова, що вони не можуть відмовити… І уже нині заклад, створений з нуля, має абсолютно європейський вигляд та зміст. У колективі пішли далі і влаштували поміч бідолашним хворим на дому. Для цього створили бригаду фахівців, яка виїжджає у села до лежачих хворих, аби надати поміч – насправді, не усі потрапляють у хоспіс, а прикутих до ліжка дуже багато. Таку послугу пан доктор має намір надавати і мешканцям колишніх Старосамбірського та Турківського районів. Національна служба здоров’я їх оплачує, то чому обмежуватися лише стінами хоспісу? Знаєте, про все, що ви щойно прочитали, мені було дуже легко писати, бо усі етапи становлення закладу знаю. Та тільки пану Струку було нелегко все це зробити. І скажу те, про що говорю зажди: не було б Струка, не було б хоспісу, у який можна заїхати будь-коли без попередження, навіть Президенту Зеленському. І колектив не осоромиться. Тому, якщо й давати звання «Заслуженого лікаря України», то кому, як не Струку…
Не кожному лікареві за життя судилося побачити і потиснути руку Президентові. Нам цікаво стало, про що встиг сказати йому Тарас Миронович, отримуючи нагороду. Далі пряма мова: «Усе відбувалося в Маріїнському Палаці. Президент знав і мав інформацію про кожного, кого нагороджував. Я подякував і попросив, щоб він приділив увагу хоспісам в Україні. Пообіцяв… Все було просто, без пафосу і «понтів». Селфі з Зеленським, 15-хвилинна розмова за кавою на фуршеті із Іриною Микитчак, фото з міністром Ляшком з побажаннями від нього. І все…»

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар