Десь у класі сьомому чи я записався, чи мене записали, у драматичний гурток Самбірського Будинку піонерів – тепер Будинок творчості. Артист з мене вийшов нікудишній, але в мистецьку історію міста таки вляпався. Культучилише, Будинок піонерів, музична школа влаштували грандіозний на той час проєкт – ставили на сцені дві опери. Одна називалася «Ми будуємо місто», а інша – щось про сади, уже не пригадую. Були численні репетиції, а відтак ми, в тому числі і я, у якійсь вісімнадцятій ролі виступав на сцені Львівського оперного театру. Гастролі!
Але у процесі всіх тих репетицій у всьому цьому дійстві мене направду захоплював лише один чоловік. Він мав помірковано довше волосся за інших, був струнким, підтягнутим, коректним і всі його слухалися тільки тому, що був диригентом. Можна довго дивитися, як горить вогонь, як тече вода і як маленькою паличкою керує величезним оркестром Роман Михайлович ПАНЬКІВ. А ще бачити у той час його обличчя – навіть міміка відображала музику та хвилювання. Це я уже потім знав, що Маестро, якщо і жив чимось, то музикою…
Потім ми познайомилися ближче – це коли уже я з невмілого юного артиста став журналістом. З Романом Михайловичем було дуже цікаво спілкуватися. Він мав інший погляд на речі – нестандартний, він умів довести свою правоту. Пригадайте, ніколи не говорив голосно… Тільки мудрі люди говорять тихо, щоб їх чули і почули…
Роман Михайлович дуже переймався тим, що культура народу, а це його душа, десь на задвірках. десь на залишках фінансування… Він знався на викладацькій роботі і залишив після сотні вдячних вихованців. Він залишив «Школу Паньківа» і навіть тоді, коли пішов на пенсію, все одно залишався Митцем, Диригентом, Композитором і Авторитетом… У таких людей як Роман Паньків нема віку, бо вони безсмертні. Але його земний шлях зупинився на 85 році життя… Заслужений працівник культури України, почесний громадянин міста Самбора, диригент симфонічного оркестру, колишній директор Самбірського училища культури… І просто порядна Людина. Здається, цей титул чи не найважливіший…
Коли ховають митців, їм востаннє зі сльозами аплодують. Я аплодую вам, Маестро…
Роман ІВАНЧУК.