Не знав, що Марії ПРОКОПЕЦЬ було уже більше вісімдесяти… Здається, відколи з нею познайомився, вона ніколи не старіла і завжди була сповнена сили, енергії. Моя перша зустріч з нею відбулася на Саліні і так сталося, що власне з її уст я вперше дізнався про трагедію, яка сталася біля Добромиля…
Цю проникливу розповідь і досі пам’ятаю, мені здавалося, що земля під ногами хитається так, наче дихає подихом трьох тисяч невинно загиблих українців. Людина за життя творить багато добрих справ, пише немало творів, але є щось одне, з чим входить в історію. Марія Прокопець увійшла зі своєю «Саліною»… Мені дуже боляче, що нас покидають творці та дослідники минувшини. І навіть не знаю, чи знайдеться нині той, хто здатний замінити її в патріотизмі, активності, небайдужості і таланті…
Марія Прокопець першою у 1995 році в документальному виданні «Саліна» розповіла страшну правду про трагедію українців, вчинену жорстокістю окупаційної Московії, пишуть колеги з об’єднання «Письменники Бойківщини». У творчому доробку популярні поетичні та прозові книги «Дзвін Саліни» (2011), «Я до серця вашого іду» (1997), «Відлуння у вічність» (2005), «В обіймах дня» (2008), «Небо не мовчатиме» (2010), «Слово про Нижанковичі» (2011). Поетеса видала чимало творів для дітей. Серед них «Мандрівна абетка» (2000), «Трьох синочків весна має» (2004), «Писанка щастя» (2002) та ін. Її сподвижницьку працю високо оцінили, нагородивши орденом III ступеня ім. Княгині Ольги.
Не віриться, що наприкінці червня прийдуть на молитву до шахт Саліни земляки, а Марії Прокопець уже не буде… Нехай спочиває з миром, а ми будемо її пам’ятати…
Роман ІВАНЧУК.