«Я лежав у Львові в лікарні, а поруч в палаті – земляк. Щоправда, з іншого району, але в обласному центрі – все одно земляк. Спостерігаю, що ніхто його не провідує. День-другий… Став я з ним ділитися тим, що мені доставляють, а потім попросив своїх рідних, аби подвійні порції приносили… З’ясував я, що має лиш стареньку матір у рідному селі, яка уже сама помочі потребує.
Одного разу, коли прийшла до мене дружина, попросив її купити для свого нового знайомого якусь білизну, бо ж треба міняти. Футболка від крові уже зсохлася… Згодом якось дали знати у село, що в лікарні їхній земляк, і вже звідти хтось приїхав, зокрема і з колективу медиків, де працює, якісь гроші на лікування стали збирати… От я собі думаю: всі ми люди, всі ми християни, начебто і ближнього всі гуртом любимо, а коли треба реально допомогти людині, яка постійно допомагала іншим, мовчимо… Не має так бути…»
Роман ПОГОНИЧ.