Зал переповнювався викриками з кабінки «Альо, альо!»,

SambirWZ
536
а відтак відчинялися двері і розлючений споживач послуг зв’язку волав до жіночки за лядою: «Нічого не чути»
Мав таку оказію недавно: телефонує молодий дівочий голос і просить оголошення в газету… Кажу, через кілька хвилин буду, я вже біля переговорного пункту. А у відповідь чую, мовляв, де це і що це?.. І тут мене осінило – молодь в принципі не знає, що таке переговорний пункт.

В САМБОРІ то невеличка ажурна прибудова біля пошти з виходом на площу Павла Конюшкевича. Через те, що стала непотрібною в історії зв’язку, її продали, хоча до кінця минулого століття виконувала надважливу роль. Недарма Ленін, коли робив в Росії свою жовтневу революцію, то першим ділом брав вокзал, пошту і телеграф…

В Самборі переговорний – один великий зал, потрапити у який можна було через веранду. Вона завжди пахнула цигарками і цвіллю. Там було місце для куріння, яке гуртувало чоловіків, що боялися пропустити виклик у свою телефонну кабінку. Пам’ятаю, на ґанку завжди стояла якась знедолена стара жінка – і влітку, і взимку вона ходила у вицвілому зимовому пальті, у «стоптаній» та подертій пуховій хустці та мала грубезні окуляри. Взимку грілася, влітку просто зустрічала усіх відвідувачів якимось дивним запахом. У самому залі було більше десятка кабінок з одним кріслом і телефоном на підставці. Під стінами зали – широкі лави, вкриті дермантином, а посередині широкий стіл з похилими поверхнями і прив’язаними на шнурку шариковими ручками – тут писали телеграми. Ляда, за якою сидів обслуговуючий персонал, була чомусь дуже високою. Це мені так з дитинства ще здавалося…

Тепер про сам процес. Якщо ви не мали вдома телефона, а таких була більшість, то йшли туди і робили замовлення, на яку годину і коли ви запрошуєте співрозмовника до бесіди. Тоді в іншому місті викликали людину на той же час… Якщо вас хтось запрошував, то додому приносили телеграму, мовляв, вас запрошують на переговори. Навіть якщо ви вчасно прийшли у зал, то далеко не факт, що вас одразу викличуть. Телефоністки мали багато роботи і коли відбудеться з’єднання, невідомо. Тому всі мирно сиділи в тихому очікуванні. Щоправда, спокій могли порушити найбільш нетерпеливі словами: «Пані, я вже годину сиджу». Тоді пані телефонувала до когось і казала, наприклад, Чернівці сидять у мене вже годину»… Щасливчиків кликав у кабіну якийсь штучний, дивний жіночий голос зі скрипінням чи похрипуванням «Чернівці, третя кабіна, третя – Чернівці». Треба було почути і вмить бігти за двері з вказаним числом, бо ваш час переговорів уже почав тикати… Ті, які ще були в черзі, заздрили… В кабінках, розрахованих на одну людину, часто влазило пів родини, яка дуже голосно там говорила. Було прийнято випитувати, наприклад, як там погода у Чернівцях – на це часу не шкодували. Траплялося, що пропадав звук у телефонах і тоді увесь зал переповнювався викриками «Альо, альо!», а відтак відчинялися двері і розлючений споживач послуг зв’язку кричав до оператора: «Нічого не чути!» Кабінці повертали слух… У самій слухавці також часто відбувалися дива. Вас могли безпардонно перебити томним жіночим голосом і повідомити, що «Пора закінчувати, ваш час минає». Річ у тому, що замовник перемовин мав сказати, на скільки хвилин просить зв’язку». Якщо вам з якихось причин продовжили розмову, то треба було доплатити.

Крім місцевого населення, переговорний пункт був дуже популярним серед солдатів, яких у Самборі було дуже багато і вони жадали поговорити з батьками, або «командіровочних», яких теж не бракувало, бо в місті було багато економіки і до нас приїжджали партнери.

Якщо ви вдома мали стаціонарний телефон, то було простіше – вам просто телефонували і казали, на котру годину до вас буде дзвонити «міжгород», тобто, хто вас замовив. В селах на той час було по три-чотири стаціонарні телефони і часто сусідам на них замовляли переговори…

А ще переговорний пункт мав призначення прийому телеграм. Телеграми були термінові – через дві години текст був «на місці», або звичайні – це вже коли попаде… Термінові, певна річ, майже удвічі дорожчі. Як правило, телеграми були двох важливих значущостей – вітали родичів з днем народження, або повідомляли про чиюсь смерть. В Самборі телеграми розносили дві людини – принаймні, я так пам’ятаю. Огрядна висока пані і сивуватий середнього віку чоловік, який їздив з телеграмами, як правило, на велосипеді. Треба сказати, цих працівників зв’язку люди боялися. Добре, коли це вітання, а коли чиясь смерть… За телеграму треба було розписатися – порядок такий. Телеграма про смерть, до слова, мала і певну користь. Показавши її, можна було без черги отримати квиток на потяг чи автобус – всі ж бо розуміли, що покійник довго чекати не буде. Тексти телеграм писали специфічно, бо кожне слово коштувало копійок. В тому числі й адреса отримувача. Тому в тексті навіть не ставили «ком» чи «крапок». Наприклад, так: «Вітаю днем народження щастя успіхів добра». Ніхто віршиків не писав, все і так було зрозумілим. Не в тексті і кількості слів справа, а в повазі…

Ось таким стратегічним об’єктом був у нас колись переговорний пункт. Життя пішло вперед і тому нема нічого дивного, що юне покоління поняття немає, як то колись було і де це було. Взагалі, телефонізація – цікава штука. У сімдесятих роках, скажімо, сім’я, яка мала стаціонарний телефон, вважалася заможною і престижною. Біднякам проводили зв’язок вряди-годи, хоча пільговиками були ветерани війни… Пригадую, собі проводив домашній телефон аж наприкінці девяностих з великими труднощами та вмовляннями. Майже усі сусіди вже мали, а мені треба було нову лінію. За мене ще раніше вписувався тодішній голова міста Зорян Попадюк, але нічого не вийшло. Тільки за першої каденції Михайла Кота лінію провели, мовляв, як це так: кореспондент і без телефона! Допоміг і тодішній начальник зв’язку Роман Новий – спасибі йому. На жаль, помер у ще  молодому віці, але треба сказати, що за нього відбувся великий прогрес у телефонізації Самбора.

Нині уже час мобільного зв’язку, Інтернету і, відчуваю, що усе написане буде виглядати анахронізмом, але то наша історія. До речі, багато хто відмовляється зараз від стаціонарних телефонів, а я ні. Чого кидати те, на що так довго колись очікував. Нехай мені буде! Бодай би, як спогад… Якщо він зараз раптом задзвонить, то вся сім’я брови піднімає – дивина!

Роман ІВАНЧУК.      

Вас це може зацікавити

Залишити комментар