Юрій ЯНЧИШИН – самбірянин, тривалий час працював на Самбірському телебаченні, але так сталося, що свого часу метнувся в Рим і там замешкав разом з сім’єю. Проте, тільки розпочалася війна на Сході, він став волонтером. Мабуть, це єдине, чим міг допомогти, перебуваючи далеко від України.
Волонтерів на початках у нас справді не бракувало, бо кожен вважав за честь допомогти Армії. Зрештою, пригадуючи ті часи, упевнено можу твердити, що якби не благодійники, не знати, як далеко зайшов би москаль на нашу територію… Але минали рік за кроком і поняття “волонтер” у нас стало екзотичним. Кудись подівся порив. Таке враження, що військо уже нічого не потребує. Може й стала армія потужною, але це не значить, що має геть усе. Отож, коли у нас в Україні упав ентузіазм, у Юрія Янчишина, здається, він тільки наростає. Схоже, всі українці в Римі знають його, а тому уже без нагадувань збирають все необхідне для наших хлопців на фронті. Хтось допомагає грішми – і тоді купують необхідне, хтось сам приносить. Щотижня Юрій разом з однодумцями йде на той майдан, звідки наші бусики везуть передачі додому. І дає свій товар, який водії доставляють самбірському Автомайдану, який вже доставляє поміч на Схід. Усі водії Юрія знають і, якщо інші мусять платити за вантаж, то з пана Янчишина грошей ніхто не бере – бо ж для війська. Все це ми б назвали ритмом життя, необхідністю, без якої не минає і дня.
Коли у Самбірській районній раді вирішували, кого нагородити грамотою з нагоди 30-річчя Незалежності України, то кандидатура Юрія Янчишина не обговорювалася, бо вона просто мала бути там. Здається, це єдиний волонтер, якого нагородили. Коли вітали усіх, в Україні Юрія (на фото справа) не було, але як тільки приїхав, голова райради Віталій КІМАК вручив заслужену нагороду. У нас таке відчуття, що пана Янчишина грамотами не здивуєш, але було враження, що йому приємно. Це ж бо не просто грамота, це визнання тієї титанічної та щоденної праці, без якої, поки триває війна, і життя – не життя.
Роман ІВАНЧУК.