Висока плата за нашу свободу, але вона наближає перемогу

SambirWZ
245
Дві календарні дати: 24 лютого і 24 березня – стільки вже триває війна на території України
Трохи історії. У серпні 2014 року Самбір сколихнула сумна новина: на Луганщині в зоні проведення АТО загинув уродженець міста Володимир Юричко – боєць добровольчого батальйону «Айдар», який, як і батьки, мав стати медиком.

Не судилося. Смерть чудового юнака дала зрозуміти, що Путін зводить з українцями порахунки – без особливого спротиву «зеленими чоловічками» анексував Крим, пащею крокодила відкусив частину Лугнаської і Донецької областей, на них утворив маріонеткові народні республіки. Чому зважився на авантюру? Кремлівцю допомагав кремезний Янукович, якого кегебіст легко підім’яв під себе: стрімко ослабляв армію, з неї звільнялись офіцери, що навіть ним заохочувалося. Московський диктатор знав, що з ним відкрито воювати сусіди не будуть, бо без боєздатного війська. Таємно виношував масштабніші плани по захопленню України.

Мабуть, Бог почув благання народу і після Революції гідності послав йому президента Петра Порошенка. Гуртом озброїв власну армію. Їй на підмогу у час проголошеної АТО піднялись батальйони добровольців ОУН, «Айдар», Київ, Правий сектор та інші. Тривали кровопролитні бої. Дали одкоша путінським «трактористам, комбайнерам», якими прикривались російські військові, настільки, скільки могли. Вороги заклякли там, де й ступили. Але тривала не антитерористична операція, а війна.

На похороні сина батько Володимир Юричко висловив побажання, яке мені закарбувалося в пам’яті:

– Я хочу, щоб на смерті нашого сина закінчився чорний список…

Сувора дійсність була іншою… Самбір ще більше десятка разів гірко оплакував убитих на Донбасі у зоні АТО військових наших частин. На їх честь на міському кладовищі постав «Меморіал героїв України». А наймолодший доброволець Володимир Юричко на ньому увічнений у пам’ятнику із сірого мармуру з книжкою в руках, що ніби символізує прагнення нації до світла науки, цивілізації, чогось гуманнішого, ніж клята братовбивча війна.

Хіба історичному недругу України – Московії, на троні якої засидівся фашист путін, замало своєї землі? Чому люди на Богом дарованій їм землі не можуть жити в мирі?

Відповіді на ці питання є. Але їх тут, на жаль, замало…

І ось нова історична дата – 24 лютого 2022 року. Кремлівський нацист вранці, ще сонну Україну, як у 1941 році фашист гітлер, розпочав масштабну агресією, щоб, виявляється, захистити рускоязичних співвітчизників від нацистів-бандерівців, київської хунти, Задіяв все своє смертоносне залізяччя, з яким почувався непереможним диктатором та ним погрожував цивілізованому світу.

Здригнулась мирна українська земля. Рев літаків, крилатих ракет, свист бомб, руїни летовищ, красенів житлових будинків, лікарень, шкіл, дитячих садків, пожежі, кров, жертви, плачі жінок, перелякані очі малечі… Покорити столицю України, змінити в Києві владу бандерівської хунти, розчленувати суверенну державу, перетворити її територію на колонію РФ путін планував блискавично – за три дні. Для цього військовим навіть видав парадну форму, щоб у ній його ординське стадо переможною ходою прокрокувало Хрещатиком.

Чи міг би ще хтось побачити мир в очах Путіна?

Заміст бліцкригу путлер на всіх напрямках окупації отримує повний бліцкрах. Тепер, якщо опір ЗСУ на війні продовжуватиметься такими масштабними темпами, кремлівський пилат сучасності натякає Заходу погрозою застосуванням ядерної зброї. Світ у напрузі. Не можна забувати, що боягузи, слабаки здатні мстити, втрачати над собою контроль. Напасти на Україну і називати це визволенням «рускаво міра» невідь від кого, може лише недоумкуватий.

Не вдався нацисту лихий задум. Його поламав національний дух ЗСУ, сила любові захисника-борця до України, бо з нею і нами Бог. Святішого, ніж воля і Батьківщина немає. За них, на жаль, вимушені дорого розплачуватися: в Самборі розростається Меморіал героїв. На ньому вічний спочинок знайшов Ігор Подолець – колишній учень міської гімназії, боєць Правого сектору, в якому пройшов гарт, військовослужбовець Сил спеціальної операції. Похоронили його біля могили добровольця Володимира Юричка. У прощальному слові Григорій Комар – єпископ-помічник єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ висловив співчуття рідним, подякував батькам за те, що виховали мужнього сина-воїна, додавши: «Подібні йому сьогодні ціною власного життя боронять Україну. Вірю, що їхня кров, сльози матерів, дружин, сиріт очистить нашу миролюбну землю від московської скверни, ворог буде поборений, у державі запанує омріяний мир”.

Останній доземний прихисток у могилах на Меморіалі знайшли полковник Євген Гаврюшин та старший солдат Володимир Романус. Життя першого обірвалося 13 березня під час ракетного обстрілу московськими нацистами Яворівського військового полігону, а другий загинув на Донбасі в зоні ООС. Служив у знаменитій 24 бригаді, а до того у Самборі в 703 і 704 полках.

Місяць не дожив до свого вісімнадцятиліття Олег Турянський, який народився у Старому Самборі. Його могила на міському кладовищі біля Героя Небесної сотні Богдана Сольчаника. У рідному с. Спас Старосамбірської міської громади похоронили загиблого на російсько-українській війні Віктора Стецьківа. Подвір’я храму Св. Апостолів Петра і Павла не вміщало тих, хто прийшов віддати останню земну пошану односельцю. Смуток не оминув Турку – тут попрощалися з уродженцем міста Миколою Жданянчиним – контрактником, служив на Закарпатті в штурмово-гірській бригаді.

Коли над Батьківщиною нависає смертельна небезпека, її воїнами-захисниками стають служителі Бога. Затремтіло серце від чорної новини – в окупованій Волновасі Донецької області російські фашисти вбили насельника Свято-Введенського чоловічого монастиря, що в с. Чуква Самбірського району ПЦУ, ігумена Платона. Будучи монахом, з благословення священноначалія ніс послух військового капелана на Сході України. Адже та земля для нього була не чужа, він виріс у тих краях.

У миру ігумен Платон – Роман Моргунов. Народився у м. Воркута (Росія). Дитинство провів у м. Торецьк на Донеччині. Він був пострижений у ченці у Свято-Феодосійському монастирі м. Києва, тривалий час служив у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, а останнім часом у Самборі, звідки й пішов на війну.

Кілька днів, повідомив владика Іоан Швець, який очолив чин прощання, побратими не могли тіло капелана винести з поля побоїща. Похоронили ієромонаха Платона у Самборі на території храму Святителя Павла Конюшкевича (ПЦУ).

Учні Стрілківського ліцею пересвідчились, що їхній улюблений вчитель історії Іван Макар на уроках правду казав, що українці ніякі не брати з росіянами. Коли нацист путін на нашу землю прийшов з мечем, від якого повинен загинути, їхній педагог став воїном-миротворцем – на Луганщині захищав свою сім’ї, Батьківщину. Куля, на жаль, сліпа. Його смерть – це чергова жертва, заплачена за наше завтра, незагоєна рана для родини, зболеної України.

Назавжди Іван Макар із села Торчиновичі, що біля Старого Самбора, залишиться 33 річним. Українці здобудуть перемогу. Та його синочки – дворічний Остапчик і чотирирічний Матвійко будуть знати про війну з уст доброго дідуся Ігоря Івановича, люблячої матері Софії, що залишилася вдовою, а свого батька бачитимуть лише на портреті надмогильного пам’ятника.

Як хочеться, щоб чорний список втрат на війні не мав продовження…

Ніби щось звичне чуємо по радіо, телебаченні, читаємо в газетах, що ЗСУ на Чернігівщині одразу знищили 80 одиниць бойової техніки рашистів, окупант втратив більше чотирнадцять тисяч убитих – гарний ужинок. Радіти?.. Але ж загиблі – це також чиїсь сини! Однак з миром вони до нас не прийшли. Тому мав рацію загиблий вчитель-воїн Іван Макар, що москалі ніякі нам не брати.

Не лежить душа писати про похорони, постерігати на їх велелюддя. Відвертаю очі від обставлених вінками, живими квітами домовин загиблих захисників України. Переповнює серце гіркотою страждання жалобна музики мідних труб. Біль, смуток, сльози на очах і на лиці від тужливої пісні «Плине кача»… Не годен бачити у глибокій скорботі обличчя матері, якій кремлівський нацист путін убив рідну дитину, молодої вдови, малолітніх сиріт -хлопчика чи дівчинки… Вони були миротворцями – на чужу землю не зазіхали, тому синами Божими назвуться.

Не у всіх українців ще загоїлися рани Другої світової війни, а тут нова. Дії путіна – це злочин проти людяності, проти Всевишнього. Не минути йому тяжкої кари Бога. А наші герої справді не вмирають – вони навіть з небес наближають перемогу.

Не зайве нагадати. Де росія, там горе, плач, кров і сльози. Вона йшла на Україну війною, не заглядаючи в сиву давнину, 1914, 1918, 1939, 2014 і 2022 роках. Над нами завжди сходила волі зоря. І тепер вона засяє. Ще яскравіше…

Микола СЕНЕЙКО.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар