Вузька наїжджена вуличка села Кульчиці веде вниз. Обабіч добротні будинки – видимі ознаки, що незалежна Україна розвивається, багатіє. Внизу, остання убога, мабуть, ще до перших совєтів побудована, дерев’яна хатина. Ще не хилиться, як ї її господиня – 92 річна ветеранка ОУН-УПА Ганна Остапівна Кульчицька (на знімку). Від порогу її оселі, мов на долоні, видніє пам’ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному…
Нинішнє покоління, яке серйозно потерпає від російської війни, подумки дорікає славному гетьману за історичну помилку: його героїчне козацтво стояло біля самих мурів Москви, могло її поневолити, але з певних причин передумали, повернули назад. Дотепер у ній правлять нелюди, які гострили і гострять ножа, щоб ним завдати удару в спину, що 24 лютого 2022 року зробив путін…
Вона, побачивши мене, здавалося, враз помолоділа, за спиною підтягнула подушки, щоб вертикальніше сиділось, поправила верхній одяг, розрівняла ковдру на ногах. Дуже хотіла, щоб я приїхав.
Зиркнув на потемнілу від давності літ у рамці фотографію під склом – на ній та сама красуня Ганна Кульчицька з буйним волоссям після повернення із зауралля, де відбувала московський засуд за любов до України. Між портретами – живим та паперовим багато схожості: збережена жіноча врода, привабливість.
На ковдрі, що закривала хворі ноги, газета «Високий Замок», збоку інші видання, книжки, в кутку біля ліжка з древком синьо-жовтий, дещо вицвілий, прапор, на стіні портрети Степана Бандери, Романа Шухевича, Тараса Шевченка, Івана Франка, образи… Тут у кімнатці Ганна Остапівна нерозлучна із своєю молодістю, Україною. Бо другий рік прикута до постелі.
Подякувала за візит. Зустріла мене віршем, надрукованого в її збірці «Рядки зболеного серця», редактором та упорядником якої я був у 2016 році: «Забирайтесь, москалі, з української землі! Україна вам повстане, Розірве Москви кайдани, Як Шевченко заповів – буде Київ наш і Львів. Бо ми сильний є народ, Ми не знаєм перешкод…». Потім продовжила:
– Прийшла до мене велика група, ну тих, як пишуть газети, тимчасово переміщених осіб, які замешкали в Кульчицях. А по-нашому – біженці. Молоді мами з дітьми різного віку. Я їм одразу всього «Лиса Микиту», а потім на закуску візиту прочитала «Забирайтесь москалі…».
– І що?.. Вірші ж великі…
– Тішилися, Слухали. Дуже уважно. Дивувалися, що я пам’ятаю довгі вірші. Кажу їм, що Бог у такому віці мозок зберіг здоровим, а своїми ногами не годна піти…Розуміли, що то про їхнє лихе сьогодення, про рашиста путіна… Розказувала їм, як різала ліс, копала траншеї там, де тепер кат українців ховається у бункері. Через одного жорстокого кремлівця, його танки, «гради» люди гинуть, покинули все нажите, щоб врятуватись від війни.
Глибока задума обгорнула Ганну Кульчицьку. Вочевидь, через те, що на схилі глибокої старості зосталась практично самотньою. Дочка давно в Чікаго, внук із сім’єю в Польщі. За нею доглядають чужі. Нічого не бракує. Окрім волі. Хотіла б пройтись до криниці з чистою, мов скло, водою, постояти біля яблунь ще батьком посадженими і котрі дотепер рясно родять. Через недужі ноги – спіткнулась і… Але власна доля її менше всього турбує – своє прожила так, як Бог велів. Печуть ветеранку болі за Україну, її синів, дочок, що стали біженцями. Читає, слухає про знищені москалями міста, села, мародерства.
– І що то далі буде? Га? Чи наші вояки дадуть раду рашистам? Смертей, руїн забагато. Гадала, Україна воскресла, незалежна, що після героїчного Майдану ми навіки розірвали московські пута. Я про це говорила з гостями-біженцями. Читала їм: «Де ж ти, батьку, наш Степане? (Бандера)… За братів, що в бою впали, За сестер, що десь пропали, За батьків і матерів, Будем бити москалів… Геть із нашої землі, Людожери москалі». Плачу за ними, ніби бачу свою долю.
… Вранці влітку сорок сьомого Ганна вирушила у село Вільшаник з донесенням від проводу повстанців. Зв’язковим підпілля був продавець магазину – перевірений. Раптом побачила, що на конях вулицею прямо на неї їдуть два енкаведисти. Непоміченою забігла на чужу плантацію кормових буряків. Нарвала гички, нею прикрила листок з написаним текстом. Москалі побачили, зупинилися:
– Гей, ти что там долаєш, красавіца?
– Ваші коні хіба не люблять буряків? – а сама показала їм великого кореня.
– Ти молодєц. Давай іх лошадям.
Поки коні гризли буряки, Ганна пішла на свою рятівну плантацію, вдавала, що виполює бур’яни. Зайшла в магазин, коли за енкаведистами слід простив.
Іншим разом також Ганна Кульчицька подолала чималі кілометри від кульчицького лісу до Вільшаника з донесенням від хлопців-партизанів. У магазині сиділи два москалі, пили пиво. Скам’яніла – сама потрапила в руки енкведистам. Продавець розкричався:
– Ти чому не вдома? Мама чекає, тебе шукає, в поле треба йти, а ти тут швеньдяєшся!
– Не кричи. Дай цукерку. Одну, тільки одну і одразу піду помагати мамі.
– Не маю бажання, але на – бери свою цукерку та маршируй додому. Якщо не хочеш напасти від мами та мене.
Спогади про сибірську каторгу поза Уралом текли, мов тиха річка. Засуджену чужим військовим трибуналом на десять років позбавлення волі та на п’ять років позбавлення прав Ганну Кульчицьку (псевдонім Марта) запроторили у далеку глушину. В холоднім чужому краю з нею відбували покарання тисячі українців, яких окупанти визнали «ворогами народу, бандерівцями, буржуазними націоналістами». Вже половину вироку минуло. Одного дня невільники рили траншеї. Раптом загуділи сирени… Наступило свято – арештанти довідалися, що помер «батько-сталін». Обійми, поцілунки і надія – все скінчилося. Повернулась додому. Знайшлися добрі люди, які допомогли з роботою, скерували на навчання у технікум, а потім до пенсії попрацювала в торгівлі.
Але зараз в очах ветеранки не так відблиск болю за минулим, бо воно вляглося, наче переросла трава, як тривога за сьогодення та завтра рідної України. Неспокій дужо висмоктує сили. Важко читати та слухати Ганні Остапівні те прокляте слово «війна». Готова звернутися до путінських солдатів: «Скоріше втікайте, хлопчики, додому, бо вас тут уб’ють, ніхто матері не поверне, закопають… Мої упівці в сорокових із слабенькою зброєю давали прикурити енкаведистам – тріски з них сипались, у ліс ногою боялись ступити. Москалі серйозно думали, що українців можна зламати, через три дні – 27 лютого 2022 року переможно пройдуться по столичному Хрещатику. Не вдалося, і не вийде по-їхньому. Не буде моя Батьківщина рабою московських катів. Світ побачив, що ми одна з найсильніших націй з потужною армією і прекрасним волелюбним народом, який ніколи-ніколи не воював на чужій території.. – а закінчила рядками вірша, написаним у 2005 році: – І піднесемо все вище й вище, У рідних кольорах прапор, Я вірю, що тепер ми знищимо, Комуно-більшовицький терор».
Вважав, ні – навіть був певний, що давно достеменно знаю Ганну Остапівну: і про складну долю ветеранки ОУН-УПА, і про її творчість, яку вона залишила у трьох поетичних збірках. Книжки швидко знайшли свого читача. Але я помилявся – під час зустрічі для полегші вилила із серця тривожні думки, засіяні війною. В образі цієї жінки-українки побачив справді національного патріота, який змалку накопичив у душі любов до України, не розтратив і не забруднив цього чистого почуття на курних стежках непростого життя. Такі творять і пишуть історію народу і держави. Сотні, подібних їй, сьогодні стійко боронять нашу волю, яку знову в залізні кайдани намагається закувати той самий одвічний московський недруг, дають йому бій, наближають щасливе завтра. Насамкінець могла зізнатись Батьківщині: «А як мені тоді хотілось, Підняти стяг до висоти! І хоч не шаблею, то ділом, З тобою в ногу разом йти»…
Микола СЕНЕЙКО.