Миролюбна держава в гніві, зажурі від самого заходу до самого Донбасу. З історично ненависної Росії зло по-бандитськи увірвалося у нашу спільну хату: в руїнах житлові будинки, школи, дитсадки, лікарні, заклади пристарілих. Вбиті, поранені…. Люди через московських нацистів позбавлені води, їжі, тепла, медичної допомоги, їх московська орда прирікає на загибель. Найболючіше – страдають діти. Навіть німецькі фашисти подекуди добрішими були. Тисячі втікають від нещастя. Окупант, який сам себе називав якимось нам старшим братом, нарешті показав справжнє обличчя демона Путіна, «русскаво міра». І при цьому не перестають ляскати язиками, що хрестоносці миролюбні, бачите, хочуть захистити рускоязичних від головорізів націоналістів-бандерівців.
Ступивши на подвір’я дитячого садка №9 Самбора, з дверей мені на зустріч йшла молода жінка. З її заокругленого живота безпомильно зрозумів, що це саме та, про яку мені розповіли у кабінеті Павла Грабського – заступника голови районної військової адміністрації. Я не втримався:
– О-о, а я до вас, у гості.
Замислилася, потім сказала:
– Вибачте, провести не можу. Волонтери повідомили, що везуть дитячу коляску, мушу їх зустріти. А ви піднімайтеся на другий поверх, там чоловік з дітьми.
У тісній як для такої молодої сім’ї, але теплій, світлій і затишній кімнаті, розкиданими іграшками активно збавлялись два хлопчики. Вони першими навіть по-чоловічому поручкалися, а потім вже їхній батько, назвавшись Антоном. З атмосфери відчувалося, що внутрішньо переселені, яких називаємо біженцями, задоволені умовами, бо підсвідомо сподівалися на гірше.
– Надзвичайно щиро вдячні колективу дитсадка – тут працюють добрі, чуйні люди. Ми, дорослі, наші хлопчики маємо все. Смачно годують. Волонтери Самбора нашу сім’ю взяли під опіку. Дружина пішла отримувати дитячу коляску – невдовзі вона нам знадобиться. З дня на день сім’я поповниться третім.
Саме в цю мить до помешкання повернулась дружина Антона. Заради побудови місточка і довір’я для подальшої розкрути розмови, запитав:
– То кого подаруєте Україні – оборонця чи дівчинку?
– Третього оборонця. Так Бог дає.
– А ім’я?..
– Ще не замислювалися. Хай спочатку наш хлопчик щасливо з’явиться на світ, у пологовому полежу зо три дні, тоді з чоловіком узгодимо його ім’я..
… Молоде подружжя Сніжанни та Антона Тимофієнків щасливо жило в містечку Мерефа, що неподалік Харкова. Мали двокімнатну квартиру на першому поверсі. Перед переселенням, зізнався Антон (він на своєму прізвищі – Кирпатовський, але це їм не заважає), відремонтував помешкання, бо, як кажуть, у дорозі немовля.
У них було все, щоб вважати себе щасливою українською сім’єю. Підростає двійко хлопчиків – Михайлику чотири, а Марку три рочки. Антон у Харкові на кондитерській фабриці «Харків’янка» працював начальником цеха контрольно-вимірювальних приладів і автоматики, а Сніжанна там же оператором лінії. Придбали власну машину. Будували плани на завтрашній день. Як і мешканці їхнього містечка, всієї держави. Але не судилося.
Останніх кілька тижнів, перед повномасштабним наступом російських окупантів, навколо Мерефи спостерігався рух військової техніки. Здогадувалися, що щось буде, до чогось наші військові готуються – неодмінно. А невдовзі звертілось: сирени, важкі постріли, страшні вибухи – земля здригалась, шибки тріскали, діти затуляли вуха, закривали очі, тулились до матері, батька. Від війни ховались у підвалах. Довго жити з двома дітьми та майбутнім в умовах щоденного жаху – обстрілів, бомбування Харкова ставало незносно. Сусіднє селище Олексіївку кремлівська орда зрівняла із землею. Хіба лише його? Що діється в Мелітополі, Запоріжжі, Херсоні…
Завантажили у машину найпотрібніше – скільки ж то у багажник влізе. Чотири доби Антон з дружиною на дев’ятому місяці вагітності, двома хлопчиками їхали, віддалялись від пекла «русскаво міра», який ще з чотирнадцятого для таких, як вони рускоязичних українців, ніякі не визволителі і давно не браття. А тепер війна між ними поглибила і розширила прірву відчуження.
Скрізь, де зупинялося подружжя з Харківщини, – в Умані, Немирові, Тернополі їм тутешні жителі відкривали серця, ділилися всім, чим могли. Особливу теплоту, родинність відчули у Самборі. З першої хвилини приїзду Тимофієнків районна військова адміністрація, волонтери оточили увагою: поселили в дитячий садок, забезпечили харчуванням. Для сім’ї з двома неповнолітніми дітьми – це благодать. Вагітна дружина стала на облік, її обстежили медики – все гаразд.
Такого милосердя явно не очкували від жителів бандерівського краю.
– Очі сльозяться від радості, теплоти самбірчан, – сказав Антон. – Забезпечують нас всім, у чому є потреба. Я до такого не звик, я навчений сам заробляти, сім’ю забезпечувати, а тут… через кляту війну перетворився на прохача.
Двійко непосид щось на підлозі не поділили між собою. Старший на рік Михайло штовхнув братика і той упав навзнак, ударившись головою, а потім його у відповідь Марко ударив машиною. Антон присік розбишак:
– Міхаіл, ану перстань буяніть. Ти меня понял?
Почуті слова мови народу, якого маємо за агресора, зізнаюсь, дещо неприємно вразили. Адже до того ми чудово спілкувалися українською. Без жодного акценту. Та я свідомо вдав, що не звернув на це уваги. Однак Антон, очевидно, з лиця прочитав мою мовчазну реакцію. Тому поспішив якось ніби себе виправдати:
-Тепер доведеться нам та їм вивчати ще й польську. Такою є Україна. На Закарпатті розмовляють угорською, румунською… І нічого. Державну мову знаємо, вільно говоримо, вона нам не чужа і такою ніколи не буде.
Разом з молодими до Самбора прибули теща з дочкою, сестра дружини Антона з грудним немовлям та трирічною дівчинкою. Вони поїхали до Польщі. Туди до них налаштовані податися молоді Тимофієнки. Але спершу Сніжанні треба розродитися, зареєструватися як багатодітна сім’я, Антону стати на військовий облік.
Далі, кажуть, життя внесе свої поправки. Може, з війною діло на лад піде – залюбки повернуться до рідної домівки. Адже у розбомбленому Харкові зосталась мати Антона – не хотіла покинути місто.
Тим часом до своєї тимчасової оселі повернулась Сніжанна – радісна, щаслива, задоволена, чимось зовні уподібнена на земну Богородицю. Було видно, що нічим не журиться. В її стані глибокого материнства душевний спокій вкрай потрібний. Все минуле від себе ніби одіпхнула в темне провалля.
– Антон, – сказала чоловіку, – біля вхідних дверей дитяча коляска. Вона у двох пакунках. Принеси її.
Незабаром він у свою тісну квартиру приніс спочатку одну упаковку, потім другу. Треба було в цю хвилину бачити обличчя, очі Антона – вони світились неземною радістю, ніс частини нової дитячої коляски, в якому вигойдуватиме своє майбутнє, як щось надзвичайно коштовне.
Миру нам всім, щастя та перемоги. Слава Україні! Героям слава»
Микола СЕНЕЙКО.