«Якщо ви не приїдете, то ваше ліжко займуть інші»

SambirWZ
2603
Журналіст «Високого Замку» «під прикриттям» хвороби вивчав стан справ у старосамбірській хірургії
Від звання пацієнта медичного закладу не застрахований ніхто, в тому числі і журналісти. Виникла у мене незначна проблема. Спроби зарадити собі самому, або робити те, що хтось нарадив, не увінчалися успіхом і одного ранку, прокинувшись, вирішив – баста, пора залучати доброго фахівця.

У мене віддавна у приятелях колишній головний лікар Старосамбірської ЦРЛ, хірург і кандидат медичних наук Юрій ВОЙТІВ. З такими титулами конче дасть раду, подумав собі, і напросився на консультацію. Проте, Юрій Ярославович після оглядин у категоричній формі заявив, що без лікарні не обійдеться і я маю вибір: Самбірська (ближча) або Старосамбірська (дальша) ЦРЛ. Вибір, скажу вам, невеликий і, якщо вже опинився у Старому Самборі, то що тут довго думати – прохання самбірських колег не ображатися на таку мою «зухвалість». Крім того, пацієнт обирає не стільки лікарню, скільки лікаря. Проблем тепер нема – сімейний доктор скеровує і тебе навіть не питають, звідки ти приїхав? Гроші пішли за пацієнтом, тобто за мною – у Старий Самбір. Теж, гадаю, нічого страшного, бо з бойками давно товаришую, співпрацюю і нехай собі трохи зароблять… Крім того, з’явилася добра нагода побачити тамтешню медицину з середини. А то пишеш-пишеш з чужих слів, а як воно насправді, не знаєш.
Приміщення хірургії стареньке (недарма колись той же Юрій Войтів починав будувати нову хірургію, а тепер не знати, що з довгобудом робити), але затишне, охайне і чисте. Але одна справа – стіни, а інша – колектив. Насправді, дуже багато молодих медпрацівників, які напрочуд уважно ставляться до пацієнтів. От коли заходить усміхнена медсестра, щоб робити вам боляче – якусь процедуру, і усміхнеться, і запитає, як почуваєтеся, і пожартує вміло, то вже й забуваєш, що ти в лікарні. І знаєте, ніхто там кишені у білому халаті не відтягує, аби туди щось покласти… Я перші дні думав собі, що то тільки до мене таке гарне ставлення – чи бач, кореспондент зі Самбора приїхав! Але ні, ставлення однакове до усіх, вік, посада, соціальні статуси чи статки значення не мають. Бо знаєте, бувають ситуації, коли приходиш до якогось ескулапа, а він дивиться на тебе, наче на 100 доларів…
Дуже приємно вразило, що в хірургії було багато потрібних мені препаратів, а тих, яких не було, через «вибачте» мене попросили купити в аптеці. Сума вийшла незначна… Не знаю, як зараз в інших шпиталях, але у Старому Самборі ще відбуваються лікарські обходи палат. Обов’язково питають про самопочуття, між собою радяться, як лікувати далі, дають нові призначення, або щось відміняють. Потім за вами приходить медсестра чи навіть лікар і запрошують на перев’язку. Перев’язка – це найприкріше, що було в лікарні. Не стільки боліло, скільки лякало, але мене, наче дитину, заспокоювали: ще трішки, зараз все минеться, потерпіть секунду… Така собі словесна терапія…
Я звернув увагу на те, що лікарі-хірурги, попри нічні зміни, практично щодня на роботі. Постійно бачив усіх – Юрія ВОЙТІВА, Романа СЕЛЕЦЬКОГО, Романа УРБАНА, Василя ЧАПЛИНСЬКОГО, Олега ЛЕВЧАКА, Романа КОСТЕЦЬКОГО, перев’язочну медсестру Мар’яну Юрчак та інших. І молодший медперсонал сумлінно підтримує чистоту та порядок… Не знаю, коли вони відпочивають, але то справа панська… До речі, щодня несли вахту і три студенти медичного коледжу, які практику проходять. Таке враження, що дуже чемні у науці. Здається, не пропускають нічого. Одного разу майбутній медсестрі довірили зробити мені заштрик. Ну, на комусь же мають вчитися. Треба сказати, заштрик у її виконанні виявився менш відчутним, ніж укус комара. Викладачі медколеджу, вам респект!
Мені полегшало, принаймні, на зустріч з губернатором минулого тижня я йшов уже в мештах, а не в тапочках. Хоча процес лікування одного дня опинився під загрозою зриву. Виявляється, і лікарі мають властивість бути пацієнтами, тому Юрій Войтів заслаб, але, будучи на лікарняному, все одно був на роботі… Почасти його підміняли інші лікарі, проте, у мене виникло дурнувате запитання: як це Войтів дозволив собі захворіти ще не вилікувавши мене. Юрій Ярославович відповів на це по-філософськи: лише 5 відсотків уболіває за його здоров’я, а всі інші – за своє… Мене втулив у 95 відсотків…
Ми не говорили на ці теми, але знаємо точно, що медикам боргують зарплату. Схоже, до такого стилю життя уже всі звикли з розумінням того, що рано чи пізно, але виплатять. Я делікатно поцікавився у хірургів їхніми статками. В середньому – 6 тисяч гривень. Уявляєте, людина стає до операційного столу, несе відповідальність за чуже життя, а йому держава платить копійки. Натомість – не зазираю у чужі кишені, але сімейний лікар, який набрав багато пацієнтів, отримує в рази більше. Вони теж несуть відповідальність, але просто скерувати хворого до галузевого фахівця навіть я можу… Оця несправедливість від держави у ставленні до медиків – то все якось не по-пацанячому…
Уже тепер ходять чутки про те, що треба скоротити з посад у Старосамбірській ЦРЛ більше сотні людей. Оптимізація не спить! Я розумію фінансові проблеми громад, знаю, що медикам держава не доплачує їхні «гірські», але нині зостатися без роботи такій кількості людей – це страхіття. Це – шлях до Польщі чи Чехії, тому не знаю як, але треба зробити так, щоб максимально зберегти ті кадри, що є, ті, які працюють за мізерію, приходять на роботу чи приїжджають зі сіл, аби потім з посмішкою увійти в палату до пацієнтів.
У зв’язку з об’єднанням районів постало питання, чи потрібні нині такі провінційні лічниці як старосамбірська? Адже поруч опорний заклад – Самбірська ЦРЛ з більшими можливостями. Попервах я і сам думав – ну, що там таке у тому Старому Самборі лікують? Коли побачив лікарню зсередини, сам себе переконав: не можна, ви чуєте, панство чиновники, не можна закривати такі шпиталі. Тут люди з усіх міст та сіл колишнього району. І навіть дуже віддалених, яким добратися до Самбора і страшнувато, бо там чужі стіни, і дорого. Це так само, що нам, наприклад, самбірянам, їхати до Львова, де не знати, хто тебе чекає та чи чекає в принципі, і скільки грошей треба мати в гаманці. Бойки звикли лікуватися у своїх лікарів-авторитетів і нехай так буде! Скажу більше: там усі палати зайняті. Один хворий відпрошувався додому, бо має слабих батьків і господарку. Його відпустили, зважаючи на житейські обставини, але попросили: неодмінно поверніться, бо на ваше місце можуть покласти когось іншого… Признаюся, я порушував постільний режим – на нічліг їздив у Самбір, але одного разу в обід в коридорі сидів черговий пацієнт, аби зайняти моє ліжко на одну ніч… Я вступився раніше, бо не пасує хворому в коридорі сидіти… Це свідчить про те, що довіра до лікарів є. А це у наш час так важливо… І нехай нема там ще надсучасної апаратури, але є чуйне ставлення та поєднання досвіду старших і сучасних знань молодих хірургів.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар