«Виробляй біометрію і приїжджай до мене в Польщу»

«О ти ще тут», – перепитав мене давній знайомий, коли зустрілися в Самборі… Насправді, де ж мені бути? Виявляється, почав розповідати пан Ігор, усі нормальні люди уже давно виїхали на заробітки. Признатися, я й не знав, що чоловік уже більше року працює в Польщі на фірмі, яка займається дорожніми роботами. Робота не надто важка, бо там усе механізовано.

А працював мій знайомий інженером. Дуже боявся скорочення, але воно настало. І з ним, здається, настав кінець світу. Насправді, втрачати місце праці  дуже важко, але пан Ігор отямився від болючого удару, виробив собі візу і поїхав не працювати, а заробляти гроші. Це, виявляється, дві великі різниці… Аби не псувати собі настрою, не маю звички перепитувати про розмір чужої платні, а тут не втримався. Виявляється, мій знайомий має за день праці до тисячі гривень. Дещо йде на харчування, а житло фірма дає безкоштовно. Ставлення до українців прекрасне, ніхто нікого не ображає, навпаки, господарі шанобливо ставляться до роботяг з України. Додому пан Ігор приїжджає не так часто, але вже як їде, то набирає купу продуктів, бо в Польщі вони дешевші. Чому в бідній Україні дорожчі, так ніхто і не може пояснити. Дурень, що стільки часу змарнував, тримаючись за Самбір, каже приятель, а наостанок нарадив: виробляй біометрію і приїжджай до мене в Польщу… Поїхати, звичайно, можна, бо там справді ліпше, але хто тут напише замітку в газету про те, як радіють наші заробітчани від добрих заробітків.

Роман ПОГОНИЧ.