Невже це «дебілізація» молодого покоління?
Журналісти «Високого Замку» цікавилися, як причетні до дистанційного навчання ставляться до осучасненої освіти
Давайте поговоримо про дистанційну освіту. Вона у нас начебто уже є. Здається, чисто теоретично. Зараз педагогів лякають тим, що карантин, радше всього, буде і наступного року, а відтак треба готуватися… В Міносвіти кажуть: от тепер ми подивимося, на скільки наші вчителі знаються на комп’ютерах та нових технологіях. Подивитися, звичайно, можна, та тільки толку з тих оглядин, якщо вчитель не бачить учня.
МИ ДОВГО готувалися до цієї теми, бо хотіли вивчити її зусібіч. Опитували знайомих педагогів, цікавилися у дітей та їхніх батьків. Школярі були одностайними в одному – закрили школи і це мрія багатьох поколінь. Вчитися не хочуть, хоча є вчителі, які «наярюють» і треба щось робити. Окремі твердили, що знудьгувалися не стільки за наукою, скільки за друзями. Учні менших класів додавали: і за вчителькою. Чи багато вони втратять розуму від того, що не ходять у школу? Це питання їх зовсім не переймало. Перші дні карантину були надто складними, бо батьки не випускали на вулицю, а комп’ютер ставав набридливим. Зараз уже можна погуляти, погода добра, одне слово, все налагодилося.
Батьки, у яких ми просили коментарів, згіршені. Здається, вони більше переживають за науку чада, хоча стверджують, що вчитися в домашніх умовах діти не хочуть. Лиш ті мами, які настирливі, змушують виконувати певні завдання. Діти вдома, виявляється, починають «набридати». Ходили до школи – і було спокійніше. Невдоволені карантином татусі та матусі учнів молодших класів. Добре, коли вдома є бабусі – приглянуть, а коли нема? І уже зовсім невдоволені батьки, які мають малят у садочках. Ще півбіди, коли хтось зі старших на карантині. А якщо подружжя працює, то як бути?
Вчителі – особлива когорта у нашому опитуванні. Коли ми затівали «твір на задану тему», то коментарі здебільшого розпочиналися з запитання: ну, добре, зарплати нам платять, а як буде далі. А раптом десь на верхах вирішать відправити усіх у неоплачувані відпустки? Ми розуміємо, питання – далекі від освіти, але таке життя… Щодо освітнього процесу. Вчителі кажуть, що навчити чогось дітей через комп’ютер – то нереально. Одна сказала так: вони в класі не дуже хочуть мене чути, а в домашніх умовах – і поготів. Є вчителі, які шкодують учнів і дистанційні уроки проводять поблажливо. Є ті, які твердять, що коли 1 вересня вийдуть на роботу, то основні теми пробіжать хутенько, наверстуючи упущене, а деякі, що менш важливі, пропустять. А от випускники шкіл не постраждають від карантину, бо і так ходять до репетиторів. До речі, почули ми і про те, що й репетиторство пригальмувалося, позаяк діти на вулиці не виходили. Якщо раніше можна було посадити за стіл по кілька абітурієнтів, то тепер не хочуть ризикувати, беруть по одному. Загалом, як видається, вчителі шкіл не творять трагедії з неконтактного навчання підопічних, а от викладачі середніх навчальних закладів трохи більше беруть собі всього до голови, бо хочуть вивчити толкових фахівців. Один пан, який вчить студентів малювати, сказав: яким чином через Інтернет проконтролювати, побачити та оцінити. Через це буде усім виставлятиме хороші оцінки, аби потім батьки не мали претензій: мовляв, ви дитину не вчили, а ставите погані оцінки… Зв’язуюся, каже, з дитиною, а вона у Турківському районі… Слухайте, люди добрі, який Інтернет, яка швидкість… Це страшна морока.
Один з викладачів, теж поміркувавши над долею, визнав: то хтось затіяв в Україні дебілізацію молодого покоління. Треба сказати, такого терміну ми ще не чули.
А ось міркування одного з директорів з наших теренів: це натуральна профанація. Він розуміє, що карантин має бути карантином, але не розуміє, як випускати у світ фахівця, не давши йому відповідного рівня знань. Ми можемо поставити оцінки, але вони не відповідатимуть рівневі знань. Студенти і без карантину не дуже хотіли вчитися, не дуже вміли ручку тримати, бо прийшли на зміну комп’ютери, а тепер їх і не змусиш олівцем власне прізвище написати…
Вислухавши все це, пригадали давню приповідку: не так важливий розум в голові, як вміння для хлопців навчитися заробляти гроші, а для дівчат – файно вийти заміж.
Роман ІВАНЧУК.