Іванка, яку Божа Матір за руку веде по життю
Журналіст «Високого Замку» потрапив у дивну ситуацію, з якої у принципі виходів не було.
Але не все вимірюється грішми, прагматичністю, байдужістю чи випадковістю. А милосердя насправді є!
Те, про що ми зараз розповімо, як правило, завжди залишалося в таємниці і було темою «не для преси». Цього разу хочемо зробити виключення з усталених правил, бо мова йде про щось більше, ніж поміч чужій дитині у вступі в навчальний заклад…
АЛЕ розпочну здалеку. Студіював я колись журналістику у Львівському університеті разом з Володею Громиком з далекого гірського села на Турківщині. У нього була певна вада хребта. Але ми настільки до нього звикли, що він був для нас таким, як усі. Сказати, що наш курс був дружний, не можу, але як тільки покинули рідну Альма-матер, стали наче родина. Благо, потім з’явилися соціальні мережі і контакти відлагодилися. Як тільки комусь ставало зле у житті, надавали поміч. Одного разу і наш Володя Громик серйозно захворів – все ж вада хребта просто так не минає. Ще за часів студентства Володя розповідав близьким приятелям, що якби батьки відразу, коли хребет почав викривлятися, звернулися до медиків, то цього не було б, але… Самі розумієте, багатодітна сім’я, далеке село Турківщини, вічна праця і не до здоров’я дитини тоді було… Кілька років тому, коли Володя заслаб, ми дружно почали перераховувати кошти на його лікування і самі ж сумнівалися: чи то на ліки піде, чи то, перепрошую, уже на похорон. Але Володя був і залишається щирим християнином, молитва, церква для нього – понад усе, і віра допомогла йому вижити… До речі, зараз десь у Львові при Церкві займається видавництвом релігійної літератури. Це той чоловік, який на початку російсько-української війни здійняв галас на цілу Львівщину – закликав військовиків та священників і передав на фронт свою власну машину. Коментував: якщо мені Бог допоміг вижити у боротьбі зі складною недугою, то я повинен нашим хлопцям на передовій допомогти вижити.
Так ось, кілька тижнів тому зателефонував він мені з такою розповіддю. У його рідному селі живе випускниця школи Іванка. У неї були такі ж проблеми з хребтом. Дівчина з багатодітної сім’ї – четверо дітей, батько інвалід, мати постійно хворіє, зі статків – хіба батькова пенсія, худоба і купа поля. Тому Володя, зрозумівши, що коли дитині не зробити операції уже, то вона повторюватиме його долю. І було звернення на передачу «Говорить Україна». Передача вийшла в ефір, Іванка розповідала про свій клопіт зі здоров’ям і попросила Україну допомогти їй грішми на дуже складну багатогодинну операцію. Все пройшло успішно, хоча група інвалідності зосталася, і дитина вирішила посвятити себе благородній справі – лікувати людей. Казала, що коли Бог допоміг їй, вона зобов’язана допомагати іншим. Склала ЗНО, подала заявку на себе у Самбірський медичний коледж. Та потім з’ясувалося, що трішки не дотягує до того рейтингу, аби потрапити на державне навчання. Володя попросив мене посприяти, додавши, що Господь мені допоможе у цій благородній справі… У нас, колишніх однокурсників, не прийнято відмовляти, і я дістав велику гризоту… З директором медичного коледжу Любомиром Ковальчуком знаємося дуже давно, але йти до нього з таким проханням не наважився. Почав у знайомих розпитувати, як вирішити проблему, а ті стинали плечма. Ну, нічого не вдієш – журналісти не бувають всесильними і я уже підготував для однокурсника відмовну доповідь. А йдучи додому, зовсім випадково зайшов до давнього приятеля на каву, у якого зовсім випадково був його давній приятель… Розговорилися і я у відчаї розповів їм про власну немічність у справі вступу в медколедж чужої дитини. Звідки ж мені було знати, що приятель мого приятеля візьме слухавку і зателефонує до пана Ковальчука, розповість йому про дитину-інваліда з Турківщини, яка хоче присвятити себе лікуванню дітей… Наступного дня я уже був під дверима медколеджу разом з Іванкою та її завучкою пані Ольгою (батьки не поїхали, бо просто не могли поїхати). Любомир Маркіянович ще раз вислухав усю нашу історію і сказав, що зробить все можливе, аби допомогти. Ми не конче добре розуміємося у системі нинішній вступів, але є ситуації, коли вступники на державне навчання пишуться у інші заклади, і черга підсувається – якось так… З усього цього ми збагнули, що, як би складно не було, але пан Ковальчук зробить усе можливе, аби не відмовити дитині у державному навчанні. Йти їй на платне, куди проходила без проблем, нереально, бо оплатити науку батьки все одно не зможуть. Мені б язик не повернувся питати у пана директора, що з нас за цю послугу… Іванка стала студенткою, і коли я повідомив згодом про це Володю Громика, він, вислухавши, замовчав. Питаю «Ти куди пропав?», а він відказує: «Я просто плачу і витираю сльози…»
Я не знаю, чи то такий збіг обставин, чи численні випадковості, чи справді Матір Божа цю дитину за руку веде, але якби однокурсник тоді не зателефонував, якби я не зайшов на каву до свого приятеля, якби акурат у той же час не було там його приятеля, то усього цього просто не сталося б…
А напередодні Першовересня Володя Громик знову зателефонував: Іванка уже придбала обов’язковий для медколеджу білий халат, який у її домівці висить на найвиднішому місці, але пошуки квартири у Самборі не увінчалися нічим. Точніше, можна знайти якісь квадратні метри, але балувані заїжджими студентами здавачі квартир гнуть високі ціни. Може для когось і невисокі, та тільки не для сім’ї Іванки. І що робити? І раптом приходить у голову думка: є ж у нас училище з реабілітації та навчання для таких дітей, яким керує Василь Йоник. І є гуртожиток… Обіцяю однокурсникові, що можу спробувати зателефонувати директорові, але це не реально… Розповів Василю Вікторовичу історію цієї дитини, а у відповідь почув: «Якщо вона інвалід, я допоможу». І допоміг…
А може справді світ не є таким жорстоким, цинічним, злим і прагматичним, як може видаватися з першого погляду, а може справді християнська любов та повага до ближнього існують?
Роман ІВАНЧУК.