Житейська сповідь Олега Тимчака

SambirWZ
103

Житейська сповідь Олега Тимчака

Олег Тимчак написав книжку. Це не новина, бо нині усі, хто вміє писати, щось таки створить. 

Цікавіше інше: чоловік він у Самборі знаний і просто вирішив одного дня розповісти про своє життя, а книгу на 330 сторінок присвятити своїм дітям на онукам. Не кожен батько-дідусь здатний на такий дорогоцінний подарунок для нащадків. А він захотів, аби ті Тимчаки, які прийдуть після нього, знали, якого вони коріння і де їхні родичі. З цією методою, зізнався Олег Гаврилович, склав і родинне дерево до «п’ятого коліна». Це, скажу вам, титанічна праця, бо родичі мають властивість «розлазитися» по світах і сходитися, як правило, хіба на похорони. Такі ж «дерева» роздав своїм родичам…

Але повернемося до книги, яку назвав влучно «Народжений в сорочці». Про таких кажуть – щасливий. Історія мого життя, ствердив автор, дуже схожа до життів мого покоління. Кожна людина, незалежно від того, де мешкає і що робить, своїм життям пише історію. Олег Гаврилович її писав… Я уважно прочитав, взагалі люблю читати тих авторів, яких знаю особисто. Зрештою, пана Тимчака знаю з середини вісімдесятих років, у тому числі і як поета, який щиро оспівав свій рідний край, своє село, земляків, а особливо яскраво найріднішу людину – Матір… Він працював в педагогіці, в міськкомі комсомолу, у виховній колонії, в поліції, в ратуші епохи Михайла Кота… Я вам по-хлопськи скажу: на такі відповідальні посади колись дурнів не брали, треба було пройти певний вишкіл, бути грамотним фахівцем і просто порядною людиною… Це уже у наші часи навіть злодій може стати депутатом чи начальником, бо не порядність є вирішальною, а гроші. На жаль… А знаєте, пан Тимчак, написавши свій життєпис, не соромився жодною сторінкою. Хоча є нині такі, які були колись запеклими комуністами, а тепер товчуть себе у груди, що однаково любили Україну понад усе. Олег Тимчак любив її, але не показово-рекламно, а щиро. Бо де ж хлопчина з Радехівського району міг того москальського набратися… В його книзі є момент: на нараді в обласному управлінні міліції, де російська мова була офіційною, він заговорив у виступі на нараді українською. Це було зухвало, потім колеги з інших районів тиснули йому руку, або казали: начувайся, зверхники такого не вибачають. А в його кабінеті самбірської поліції на стіні висів портрет Шевченка. Якийсь львівський очільник спитав у нього: чому Шевченко? А Олег Гаврилович відповів: ви ж проти Тараса Григоровича нічого поганого не маєте? «Ревізор» затих… Знаєте, хто в часи комсомолу та комунізму хотів зберегти своє лице, беріг його… Я не захищаю колишньої системи, я просто констатую факт, бо сам її трішки застав.

А недавно (ще до карантину) Олег Тимчак зібрав своїх найкращих друзів на вечірку-презентацію. Дякую Богу, що і мене автор приписав до своїх.. Я просто не можу не сказати, хто прийшов. Це здебільшого пенсіонери, але люди шановані як тоді, так і тепер, бо так само, працюючи на певних посадах, творили історію. Радість «народженого в сорочці» розділили Йосип Кронжко, Остап Чаплик, Олег Демчишак, Роман Тисовський, Василь Головчак, Андрій Мацковський, Матвій Люзович, Богдан Ладанай, Микола Сенейко, Степан Юзвяк, Степан Ліпецький, Мирон Заріцький, Михайло Гавриляк, Тарас Яськович, Петро Зборовський, Іван Паховчишин, Мирон Вовчик, Сергій Головко – така собі моральна еліта. Олег Гаврилович якась так вправно вибудував презентацію своєї сповіді, що ми більше говорили не про нього, а самі про себе і він про нас… Насправді, то був чудовий день приємних спогадів.

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити