Осюракового «Проліска» нема, артисти залишилися…
«Домашній арешт» змусив земляків більше часу проводити у соціальних мережах і, крім страшилок на тему коронавірусу, почали користувачі виставляти свої давні фотки: дитинство – це завжди чудово! Когось впізнаю, когось – ні, але фото Володі Шабанова, колишнього учня третьої Самбірської школи, направду змусило поринути у приємні спогади. Це величезний гурт, який називався колись «Проліском».
БАГАТО років директором цього закладу був Петро Петрович Осюрак. Школа на околиці міста, старенька, але тепла, щира, добра, проте, вона мала те, чого не мав і вже не має ніхто – прекрасний танцювальний ансамбль «Пролісок». Там мистецтвом займалися усі, навіть ті, які не вміли добре танцювати. Колектив об’їздив дуже багато міст та сіл України, брав участь у мистецьких імпрезах і повертався звідти з поважними нагородами. Це були не лише танці, це було те прекрасне середовище, яке перетворювало школу у велику дружну родину. Місто пишалося своїм «Проліском» і жоден більш-менш поважний захід без нього не обходився. Я не знаю, у які суми обходилися батькам чи спонсорам сценічні костюми, інструменти, поїздки, але знаю точно – ніхто не шкодує, що все це витрачали, бо цим пишалися… А ще я не знаю, який титул в «Проліску» мав Петро Петрович, але він брав на себе надто велику відповідальність. Пам’ятаю, перед референдумом на початку дев’яностих разом з юним колективом їхав аж у Чернігівську область, аби агітувати тамтешній люд проголосувати за Україну. Дітвору посади у кілька автобусів і ми гастролювали. Кожен концерт викликав радість, піднесення у мешканців Чернігівщини, а я радів від того, що ми привезли їм трішки чудової України. І ще: дуже дивувався, як це Петро Осюрак бере на себе стільки мужності везти діточок в таку даль – це ж не жарт, мало що могло трапитися… Чомусь мені здається, що таких організаторів, таких відданих школі людей нам нині не знайти. Це був не просто ентузіазм, а щось більше. Коли Петро Осюрак відійшов у вічність, то і «Пролісок» згодом перестав існувати. Ви відчуваєте, як одна людина змогла створити цілу історію… Після того третя школа стала просто третьою школою.
Ми зналися з Петром Петровичем багато років і одного разу, а то був 1996 рік, газета «Програма ТБ плюс…», яку я редагував, вирішила зробити те, чого не робив раніше ніхто – шукати «Людину року». Зважаючи на усі попередні заслуги, ми назвали своїм переможцем Петра Осюрака. З цього приводу в маленькій школі зібрався увесь великий педагогічний та учнівський колективи і ми віддали належне Директору. Зрештою, він сам цю імпрезу ініціював, а потім сам і плакав: не сподівався, що його вихованці можуть влаштувати йому таке пам’ятне свято і знайти стільки хороших слів. А я після виходу чекав, чи не посиплеться якийсь негатив – у нас же вміють це робити. Ні, навпаки, народ відгукнувся схвально і ми ще раз пораділи за Петра Петровича і його вічно юний «Пролісок» – такий, як на цьому фото…
Роман ІВАНЧУК.