Пасажир випав з маршрутки, а власник хоче його у суд подавати?

Це було недавно, але вже тоді, коли самбірські автобуси, незважаючи на  зусилля провінціалів – не переносити кінцеву зупинку з залізничного вокзалу до Метро. Статечний самбірянин, опинившись у Львові, вирішив почекати маршрутку на Самбір на Привокзальній. Довго стояв, але жодної не було, бо й не могло бути. Аби не сохнути на спеці, вирішив сісти у будь-яку, наприклад, “Львів-Комарно”, щоб доїхати до Великого Любеня. А в цьому селищі вже, як мовиться, свої. Та й чоловік свого часу працював на самбірському автопідприємстві на поважній посаді – конче хтось підбере.

Якби ж то знав пан Ігор, скільки митарств буде на нього чекати, точно добирався б до Метро, а потім нормальним автобусом на сидячому місці – додому. Та, видно, Бог посилає людині всілякі випробування з тим, щоб на майбутнє не творила помилок. На жаль, автобус не їхав у Любінь, а в Городок, тому наш герой висів біля КПП і пішов у бік Самбора, де є автобусна зупинка. І хоч самбірські там, як правило, не зупиняються, але пан Ігор, мабуть, авансом вважав, що у шоферських колах він знаний – ще одна наука – не все так просто і не завжди будеш популярний. Три автобуси промайнули, не оцінивши колишніх заслуг пана Ігоря перед автопідприємством, а третій зупинився… Чомусь помітив, що незважаючи на будній день, машина переповнена, а тому вмостився біля самих дверей. Одна нога – на нижній сходинці, інша – на верхній. Руками вчепився до поручня зверху і, як йому здалося, надійно зафіксував свою позу. Поблизу Оброшино на обочині стояв  чоловік, ймовірно, знайомий водія, – різко на гальма. Так різко, що двері, біля яких стояв пан Ігор, у долі секунди відчиняються і він летить на землю просто під ноги тому пасажирові, який зупиняв авто. Бог врятував від чогось страшного – хіба удирався у ключицю та в голову. В автобусі йому відразу звільнили місце, а він, отямившись і уявивши, що насправді могло його спіткати, вирішив трохи пообурюватися. Будь-хто на його місці вчинив би так само, зрештою, наш герой заспокоївся, бо почав собі думати, що й сам невірно чинив – не пішов на початкову станцію, не зайняв собі місце, а шукав пригод… Однак у Градівці знову сталося непередбачуване. Чоловік, який сідав у автобус, так само ледь не випав, бо машина поїхала уже тоді, коли друга нога ще висіла у повітрі. Пан Ігор знову почав висловлювати  обурення, розуміючи, що водій неадекватно поводить себе за кермом. Серед пасажирів упізнав молоду пані, яка, за його даними, працює у поліції, попросив її бути за свідка, коли щось до чогось… Пані відмовилася, мовляв, якщо ви інвалід, то не треба було собі з самого початку пригод шукати… А тоді вже й словесно метнувся на нього той пасажир, через якого пан Ігор випадав з автобуса. Знайшовши давні зв’язки на автопідприємстві, він викликав когось із спеціалістів на вокзал, але з’ясувалося, що маршрутка належить приватникові пану К. Як на диво, з’явився і сам приватник, звинуватив пана Ігоря у тому, що той провокатор і обіцяв подати на нього у… суд. І це замість того, щоб банально з’ясувати: чому пасажир випав з автобуса… Тут можна багато моралізувати, когось оправдовувати чи звинувачувати, але любити ближнього, як самого себе, ми так і не навчилися… Пан Ігор зізнався, що для себе науку залишив і дуже переймається тим, чи залишили її собі інші учасники дорожнього дійства.

Анжела НАМАЧИНСЬКА.