Повернутися з війни, щоб померти…
У Ваньовицькій школі пам’ятають свого Героя Ігоря Фляка, бо з ним нам ще доветься зустрітися на небесах…
Ігоря Фляка поховали у Бачині 5 серпня минулого року. Акурат того самого дня у нього був день народження… Йому виповнилося б сорок… Залишив після себе вдову, двох улюблених донечок та внуча… Ігоря ховали як Героя неоголошеної війни і він заслужив на це…
Так сталося, що ріс напівсиротою, бо батьки спочатку розлучилися, потім мати померла. Опіку над внуком взяла бабуся, яка понад усе його любила. Закінчив Ваньовицьку школу, самотужки вступив спочатку у технікум, потім у Львівську полі-техніку, бо хотів стати військовим. Згодом студентів-військовиків перевели в Одесу. Став офіцером, потрапив до хирівських десантників, згодом – до самбірських хіміків. Зрештою, підрозділ, у якому він служив, розформували, а тому треба було шукати роботу. І знайшов – став дільничним міліціонером. В силу певних обставин покинув цю службу та повернувся до війська. І розпочалася війна… Пішов на фронт… Я слухав цю розповідь від рідного брата Ігоря – Романа та їхнього стрийка – Ігоря Омеляновича Фляків. Пан Ігор додав, що племінник народився акурат тоді, коли його закликали до війська і в родині вирішили у честь стрийка назвати первістка. Взагалі, ця родина на ваньовицьких теренах шанована, усі один за одного уболівають, один одному допомагають… Ігор Омелянович, як тільки племінник опинився на фронті, щодня з ним був на зв’язку. Бо коли не знаєш, що з твоїм близьким родичем там, то і тут спокою нема. Одного разу, розповідає Ігор Омелянович, він признався мені, що з побутом там не найкраще – їдять ще “совєцькі” тушонки, запивають згущеним молоком. Такий харч, каже пан Ігор – лікар-реані-матолог Самбірської ЦРЛ, – прямий шлях до того, щоб пошкодити шлунок чи ще щось… І стан здоров’я почав Ігоря підводити, він несподівано приїхав додому. У Бачині, де жив, з нагоди приїзду накрили стіл, зійшлися найближчі, друзі, усі вітали його, як героя, але Ігор чомусь кривився, скаржився стрийкові на біль у животі. Ігор Омелянович запідозрив погане, наступного дня взяв до шпиталю, потім був львівський госпіталь, кілька операцій, але хвороба, ймовірно, здобута на сході, здолала молодого і сильного чоловіка…
А минулої п’ятниці рідна Ва-ньовицька школа вшановувала свого Героя, встановивши на фасаді меморіальну дошку. Сюди прийшли родичі, друзі, було багато школярів, бойових побратимів і тих, з ким служив у міліції, були вихованці та викладачі педколеджу, де вчилася дочка Ігоря Фляка, заступник голови районної ради Андрій Бобак, сільський голова Ярослав Шехович, колишній війт Торчиновицької сільради Іван Проць, священики і усі гуртом створили ще більшу скорботну українську родину, яка вкотре вклонилася захиснику… Один з бойових побратимів сказав по-війському скупо, але відчеканив болем кожне слово. Це тут, на мирній території, складно, а там, на передовій, усе просто: ось він – ворог, ось вона – твоя земля за спиною, ось вони – побратими, за яких ти, офіцер, несеш відповідальність. І тільки на фронті відкривається людина справді такою, як є… Ігор Фляк виконав свій обов’язок і як офіцер, і як син української землі. Давайте будемо пам’ятати їх не тільки у день відкриття меморіальної таблиці. Вони померли нині, що зустрітися з нами потім, на небесах. І ми глянемо у їхні очі і маємо відповісти: чи прожили ми остаток своїх літ гідно, чи не осоромили своїми вчинками тих, хто загинув, чи прожили ми добрими справами і їхнє життя?..
Роман ІВАНЧУК.