У Зарваницю – з молитвою за заробітчан…

5 – 14 серпня триватиме міжнародна піша Проща родин мігрантів-заробітчан та всіх охочих із Самбора у Зарваницю. Організаторами Прощі є Пасторально-міграційний відділ УГКЦ.

Кожного року (вже одинадцять разів) у першу п’ятницю серпня зі Самбора пішки вирушають до Зарваниці, йдуть у молитві десять днів, долають на сонці чи під дощем до трьохсот кілометрів. У першу Прощу йшло двадцять дві особи і, ніде правди діти, виглядали трохи диваками.

Очевидно, десятиденна піша Проща зі Самбора у Зарваницю є таки Божою справою, бо через десять років розрослася до півтисячі. Щороку до Самбора з’їжджається много люду, щоб помолитися в Прощі. Зважаючи на час, в який ми нині живемо, молитва до Бога має дуже важливе значення. А молитва, скроплена потом і мозолями, має, очевидно, стократне значення як у Бога, так і в людини. Та, власне, Проща розпочиналася як Молитва матері, яка поїхала в далекі краї на заробітки і яка лишила вдома дрібні діти на всіх, хто міг би її кровинками заопікуватися. Молитва дитини, яка потребує мами кожної хвилі і яка всіляко за мамою банує. Молитва чоловіка, який тяжко дає собі раду сам без своєї ґаздині, а вдома не може заробити грошей.  Об’єднані у молитву такі зранені душі і поєдналися між собою.

Зорганізував всіх їх у Прощу молодий священик УГКЦ отець Василь Поточняк. Священик, чию пастирську діяльність оцінила рідна держава і нагородила орденом “За заслуги ІІІ ступеня”. Сама Проща на сьогодні є не тільки внутріцерковною справою. По-перше, ніхто нікого не питає, в яку церкву ти ходиш. По-друге, прочани кожного разу йдуть іншою дорогою. Такий підхід був запроваджений, щоб якомога більше люду охопити проблемою заробітчанства, розбитих сімей, покинутих дітей. Прочани свідчать гірку правду молодої Української держави. По-третє, проходячи різними населеними пунктами трьох українських областей, Проща наявно свідчить екуменічний діалог. Бо нами не тільки греко-католики опікуються, ми молимося у кожному відкритому для молитви храмі. По-четверте, зважаючи на те, що Проща – це далека дорога,  яку з об’єктивних причин можуть здолати не всі, тому вікова категорія прочан, що називається, до тридцяти. Ви можете собі уявити молодь, яка йде і молиться. Яка не курить. Не п’є пиво. Яка не вживає погані слова. Яка вміє тішитися інакше, ніж ми можемо бачити.

З ласки Божої я пройшла п’ять  Прощ, і кращого виду відпочинку не зустрічала. Запрошую вас у десятиденну пішу Прощу із Самбора у Зарваницю! Цього року Проща вирушає 5 серпня. Триватиме до 14 серпня. Детальніше: (http://palomnyk.at.ua). Орієнтовний маршрут: Самбір, Медвежа (Дрогобицький р-н), Верчани (Стрийський р-н), Журавне (Жидачівський р-н). Більшівці (Галицький р-н, Франківщина), Завадівка (Монастириський р-н, Тернопільщина), Киданів (Бучацький р-н). Загальна відстань орієнтовно 236 км.

Наталія КНЯЗЕВ.

А може і заробітчани пішли б у Зарваницю з молитвою за тих, хто в Україні залишився?

Редакція вдячна авторові за публікацію, тим паче, чи не вперше ми розповіли читачам про глибинну суть піших прощ – це справді вражає. Ця тема нам дуже близька, бо кожного року парафіяни влаштовують прощі у Биличі, у Лаврів, і хто їх проходить, отримують велике духовне очищення – це їхні слова…

Проте, шануючи традиції Зарваницької прощі, хочу трохи заглибитися у тему. У середині дев’яностих власне і розпочалася чергова масова хвиля українського заробітчанства – жінки подалися у невідомі досі Італії, Іспанії, Греції з їхніми мовами, з їхніми традиціями. І на той час це справді було страшно, і справді треба було молитися за те, щоб вони – вчені і роботящі, відкинуті рідною державою, не пропали в чужині. І багато було страждань, багато розірваних родин і розлучень, безбатьківського дитинства. Але наші люди здатні до всього призвичаїтися… І на Україну потекли гроші – тут вчать дітей, тут купують по кілька квартир, тут виростає покоління молоді, яке не вважає за честь працювати, бо батьки на заробітках – грошей багато, машини продаються, дорогі бари працюють і так далі… Хоча батькам ці долари з неба не падають, їх заробляють важкою працею. Зрештою, за нашим спостереженням, і заробітчани, які приїжджають додому, але в гості, не такі вже й наполохані заробітчанством. Більше того, у них виробився певний стиль життя та мислення – вони уже дивляться на тих, які не виїхали свого часу або тепер – наче на людей нижчого рівня, людей нерозторопних, непрактичних чи, вибачте, тупих. Вони з висоти Європи уже оцінюють те, в якому г… ми живемо, і вчать нас любити Україну так, як вони її люблять – на відстані. Навіть тоді, коли наші жінки привозять з Італії своїх пристаркуватих, але заможних сеньйорів-чоловіків, відчувається, як їм, жінкам, соромно за нас перед ними. І дуже роздратовані, коли родичі, яких провідують, дивляться на них крізь стодоларову купюру. Тим не менше, наші заробітчанки виробляють собі у нас наші пенсії – але хіба раніше сповна платили до Пенсійного фонду? Його наповнювали ті, які тут залишилися… Ми розуміємо, що багатьом не сподобається щойно написане, але це, на жаль, теж правда. Ми готові опублікувати і інші думки.

Ведемо до того, що наступного року таку ж прощу у Зарваницю так само треба влаштовувати. Однак, щоб йшли не тільки наші втомлені українським життям люди, виголошуючи молитви за багатих нині заробітчан, а самі заробітчани приїхали і пройшли ті важкі кілометри молитви, випрошуючи ліпшу долю для тих, хто залишається в Україні Україну берегти…

Роман ІВАНЧУК.