У святкуванні Дня Соборності найбільше шкода… артистів
Видається на те, що пора міняти концепцію так званих масових заходів, на які з доброї волі мало хто ходить
Давно хотів про це написати зі сподіванням на те, що щось та зміниться. Бо переконаний, що є традиції, які треба міняти… Одна з таких – примусове відзначення різноманітних національно-патріотичних дат. Чому примусове? Бо працівники культури повинні влаштувати мистецьку імпрезу, на яку хтось повинен прийти.
Свого часу кандидат у мери Самбора Юрій Гамар, який і переміг, твердив, що не буде силоміць зганяти на різні імпрези бюджетників. Це одна з тих обіцянок, яку, схоже, Юрій Петрович успішно виконав і, коли у Народному домі зібралися святкувати чергову різницю Соборності, то зал, у якому більше 400 місць, був практично порожнім. Бюджетники чи працівники міськради прийшли – віримо, що виключно з патріотичних мотивів. Було зо два десятки військовиків-контрактників, які так само прийшли з власної волі – і все. Як хтось пожартував, артистів на сцені, які міняли одне одного, було більше, ніж глядачів. За словами журналіста Ігоря Тиличка, захід готував колектив коледжу культури і мистецтв, а це, вважайте, уже майже професійні артисти, яких готують добрі фахівців. І їхня участь – це гарантія того, що імпреза буде вдалою. Але глядачі не прийшли, незважаючи на рекламу. Ще років двадцять тому – гарантую, людей було б битком. Ми тоді були спраглі української правди, пісні, танцю і навіть вслухалися у доповіді чергових виступальників від влади чи громадських організацій. Нині ситуація трохи інакша, зрештою, як і настрої людей.
Хтось може казати, що влада не спрацювала, аби наповнити зал. Однак, влада забезпечила зал, скликала артистів, проте, не зобов’язана зганяти… слухачів. Це уже справа кожного – йти чи не йти. Видно, у Самборі люди вважають: не йти! І це не проблема влади. До слова, ми переглянули знимки зі святкування Дня Соборності у Самбірському районі, у Старому Самборі і навіть у Дрогобичі. «Пейзаж» залів з їхньою наповненістю – однаковий. Тому це не проблема Самбора. Так є скрізь. Видно, настав час міняти традицію і переводити такі імпрези, якщо вже їх дуже хочеться влаштовувати, у значно менші зали шкіл. Там діти точно прийдуть і для них все це ще може бути цікавим. Зрештою, і гоніння за масовістю – теж анахронізм. Набагато цікавіше було б, наприклад, людям, зацікавленим відзначити цю чи іншу дату, знайти собі невеличке приміщення, заповнити його і усім буде цікаво. А інакше – це щось показушне.
Проте, найбільше шкода артистів, до яких глядач не проявляє уваги та поваги. Кажуть, що нема нічого гіршого для митця, коли зал порожній, а оплески мляві. Але ж люди стараються, вивчають репертуар, витрачають багато свого часу, а все намарно. Тому радимо чиновникам від влади чи культури бодай спробувати поміняти концепцію таких заходів… Не так давно приїжджали артисти з Тернополя – той же зал в Самборі був переповнений, навіть балкон. І люди гроші за концерт давали. Але ж прийшли. На «дармових» місцевих, можливо, не менш обдарованих, не йдуть.
Коли я ще вчився у школі, а то був застій, довірили мені бути таким собі наглядачем над однокласниками – відмічати, як вони відвідують спільні громадсько-політичні заходи. Потім мене з тієї «посади» зняли, бо завалив службу – не відмічав прогульників. Але ж це було у давні комуністичні часи, тепер нікого силоміць на те, що нецікаве, чи незатребуване, не затягнеш. І не треба тягнути… Свого часу було вшанування Шевченка біля його пам’ятника у Самборі – людей прийшло небагато, але одна з патріотично налаштованих особистостей написала у місцевій газеті, які школи не надіслали на свято своїх дітей. Я опонував їй, мовляв, не можна силою тягнути, але став у її очах ворогом України. Мені, наприклад, більше подобається, коли на річницю дня народження Степана Бандери – 1 січня приходить зо три десятки людей – ті, яким цікаво, ті, які вважають за честь вклонитися пам’яті Провідника. Бо якщо наганяти зівак, яким байдуже, то користі від масовості – нуль.
Історична довідка. У 1990-му році, коли живий ланцюг з нагоди Дня Соборності об’єднав Україну, за руки взялося, за даними комуністичної влади – 450-500 тисяч осіб, за даними демократів – до півтора мільйона людей… А нині не можемо заповнити один невеличкий зал одного райцентру.
Роман ІВАНЧУК.