Як підлеглі один одного на заробітки потягнули

Писати про відтік робочої сили за кордон уже не модно. Всі ж бо знають, всі втікають, рятуючись від бідності. Працюють важко, але отримують добрі гроші, щоб утримати свої родини в Україні. Нам сподобався монолог одного підприємця, який тривалий час працював у сфері обслуговування, а тепер думає закривати фірму, бо бідося.

“А ЩО маю робити, коли робота не йде. Мав я трьох добрих робітників. Фахівці на всі руки. Я розумів їхню цінність, а тому ставився до них дуже добре, платив шомісяця по 7-8 тисяч гривень. По суті, це був кістяк колективу і я не раз думав собі: що б без них робив? Одного разу один з них відпросився на місяць, бо донька пішла вчитися і треба платити за науку купу грошей. Повернувся, заробивши, за його словами, до тисячі доларів, розповів іншому моєму робітникові, який згодом розрахувався і теж подався у Чехію. Не минуло кілька місяців, як два перші загітували мою третю надійну опору, яка написала заяву і теж виїхала… Може не треба було мені того першого відпускати?.. Є така приповідка: незамінимих людей нема. Це хтось собі придумав у ті часи, коли і робочих рук вистачало, і мізків… Мої спроби знайти їм заміну успіхом не увінчалися. Приходять ті, які нічого не можуть, або тільки хочуть вчитися. Не маю часу вчити інших… Кількість замовників суттєво знизилася і вже сам собі на зарплату не можу заробити. Треба закриватися і придумувати щось інакше…»

Хоча є і інші історії. Власник підприємства не може знайти робітника на зарплату у 12 тисяч гривень. Приходять, придивляються і кажуть: замало обіцяєте. Хоча господар думає інакше: просто не хочуть працювати. Хазяїн магазину пропонує 7 тисяч продавцеві, але з тим же “успіхом”… І будь мудрим, і дай собі відповідь на питання: хочуть працювати, чи хочуть грошей?

Роман ПОГОНИЧ.