Статистика втраченого покоління

Двадцять років тому я успішно закінчив Львівську політехніку. Спочатку мав роботу у Самборі, потім потрапив під скорочення і перекваліфікувався у будівельники. Скажу чесно, працюю важко, але не бідую. Це про себе, а тепер про інших.

ЗАДУМАЛИ мої однокурсники влаштувати зустріч випускників. Мовляв, роки течуть, як вода, давно не бачилися, є що згадати. Богу дякувати, є соціальні мережі і вирахувати кожного з нас – не проблема. Треба сказати, на першому курсі нас було 100, але третина з них не витримала навантаження, тому до фінішу дійшло лише 70… На омріяну зустріч прибуло трохи більше двадцяти – мало, але у них поважні причини. Коли вмостилися у львівському ресторані та поринули у спогади, то спочатку було цікаво, а потім стало зле. Більше половини тих, які отримали дипломи про вищу освіту, виїхали за кордон. Хтось на постійне місце проживання, хтось постійно їздить на заробітки. Ті, які залишилися в Україні, якщо говорити про їхнє життя, не живуть, а мучаться, нарікають на низькі зарплати, нестатки і все таке інше. Вислухавши все це, я підвів риску: належу до того покоління, яке втрачене для держави. Ми стали їй непотрібні і це засмучує. Коли дивлюся на покоління своїх дітей, так само переконую себе у тому, що і воно втрачене і непотрібне. Наші діти уже заявляють, що хочуть виїхати чимскоріш з України. Я не хочу щось пропагувати, але на зустріч з випускниками приїхав з Франції наш однокурсник Андрій. Опинився там, бо в Парижі жила самотньо рідна сестра його бабусі і якимось чином стягнула його до себе. Відкрив там щось на зразок станції техобслуговування… Слухав його і, чесно кажучи, заздрив. Він має все, чого потребує людина – достойну і добре оплачувану працю. Він не переймається тими проблемами, якими живемо ми – як вивчити дітей, за які гроші провести ремонт, утепливши хату, як оплатити комунальні послуги. А коли він слухав наші розповіді, то дивувався: як ви ще тут живете. А от так і живемо…

Володимир РАК.