Минулу п’ятницю наш кореспондент присвятив виключно добрим новинам. А що з цього вийшло – читайте…
Хазяїн старосамбірських вітряків Максим Козицький каже, що найблагородніша інвестиція не у вітер, а у розум дітей
Захотілося втекти від мирських марнот, що ними Самбір переповнений, і потрапити у щось добре і вічне. Ліпшого місця, ніж Старий Самбір, годі було знайти. Та й екіпаж поважний – керівник «Еко-оптіми» Максим Козицький, лідер товариства «Старосамбірщина-3000» Олег Паска, керівник видавництва «Знання» Мирон Іваник і за рівнем інтелекту їм бракувало хіба кореспондента «Високого Замку»…
Насправді, місія з якою ми туди їхали, більше, ніж благородна – вшанувати вихованців Першої міської школи, які здобули на обласних олімпіадах призові місця. Ми відчули, що усіх їх у навчальному закладі поважають, що вчителі можуть говорити про них багато, а однолітки з такою радістю сприймали чужі нагороди, наче то їхні. Першою пішла за призом Вікторія Войтечко, яка здобула дві перемоги на обласному конкурсі з української мови та літератури, а у принципі за шкільні роки має більше двох десятків відзнак. Чомусь засвербів язик спитати, ким хоче бути, і недарма засвербів – відчув, що зміна гряде, бо Віка прагне стати журналісткою. Нагороди отримали і інші лідери в науці – Ярина Бущак, Ігор Хомік, Максим Левицький, Ірина Дяків. Кожен з них роками їздив на різні олімпіади і здобував лідерські позиції. (Дуже не хочу, що ці та інші наші світлі уми, вирвавшись з обіймів школи, не опинилися десь у Європі, бо, знаєте, нам Європу обіцяють тут, але позаяк вона не настає, вони їдуть до неї). Діти ніяковіли від такої уваги, але вони цього заслужили – і своєю працею, і працею педагогів. Особливо, як мені здалося, дякували українській мовниці Оксані Вовчко. Я багато чув про неї, але чи не вперше побачив. Оксана Володимирівна, коли розповідала про своїх вихованців, плакала, і то були сльози радості. Нам ще не доводилося бути у такій ситуації, коли вчителька радіє крізь сльози. А ще у неї сталася приємна подія. Їхала до Львова у своїх справах, а тут дзвінок – Оксано Володимирівно, ви стали Заслуженою вчителькою України, Указ Президента уже на сайті… Тоді уся маршрутка побачила, як уміє плакати педагог. Зізналася, що у цю хвилю подумки перенеслася до своєї матері, яка дала життя, у рідну школу, яка навчила вчитися, до улюблених педагогів і до свого колективу, поруч з яким зростає. Ми собі запланували інтерв’ю з пані Вовчко – не часто наші стають Заслуженими, але мусимо трохи почекати, бо спочатку везе свій клас на екскурсію у Київ, а потім – два тижні вчителюватиме у Луганській області. Є програму обміну вчителями. До нас приїдуть східняки, а ми їдемо до них. Але якщо луганські – залюбки до нас, то у наших – немало пересторог. Що не кажіть, а прифронтова зона. Тим паче, хтось встиг розповісти Оксані Вовчко, що там, куди їде, хоч і мирна земля, але зброї та недоброзичливців вистачає. Пані Вовчко зізналася, що не поїхати не може, хоча постійно доглядає тут хвору маму… А вам не здається, що те, про що пишу, є звичайним, побутовим і непоказним патріотизмом, який є у звичайної вчительки маленького підкарпатського містечка.
Галина Нискогуз – директор школи, це ми уже знову повертаємося до діточок, надякуватися не могла гостям за те, що пошанували подарунками кращих, а Максим Козицький, який, ставши публічною особою, так і не навчився довго і кучеряво говорити, лише підмітив, що нема нічого благороднішого, ніж просто так подякувати дітям, які не розчарувалися у житті і добре розуміють: треба збагачуватися мудрістю. Більше того, каже, що інвестиція, вкладена у дітей, окуповується сторицею.
Трапляється, що вчитель хвилюється не менше, ніж учень перед уроком
А потім наш ескорт перебрався до «білого дому», бо там ми вшановували уже не учнів, а вчителів. Другий рік поспіль на Старосамбірщині триває конкурс на кращих вчителів. Торік було дуже багато емоцій, амбіцій і всього іншого, а перемогу здобула знана уже вами вчителька Оксана Вовчко. Мабуть, з легкої руки команди Максима Козицького, торічна переможець стала Заслуженим вчителем. Цьогоріч змагання під влучним і класичним формулюванням «Учителем школа стоїть» так само зібрали немало охочих помірятися педагогічними силами, а перемогу святкували Марія Горик з Великосілля, Андрій Прокопець з Хирівської школи, Оксана Мацько з Добромиля, Зеновія Бондар з Тарнави, Любов Сембрак з Нижанкович, Катерина Соджак зі Стрілківського інтернату, Ольга Токай з Хирівського інтернату. Переможці поділилися враженнями від конкурсу і від своєї роботи, хтось читав вірші, хтось казав, що хвилювався, наче учень перед уроком… Переможців вітали гості, голова РДА Орест Бонк, голова вчительської комісії райради Віра Турій, ветерани-педагоги Богдан Жидик, Іван Лопушанський. Одне слово, це свято стало торжеством доброти і благородства.
Чужі літератори люблять нашу землю, наче свою
І ще одна подія того дня і у тому ж шляхетному товаристві – Мирон Іваник презентував книгу львівських письменників “Зелене яблуко, срібні мечі”. Це оповідки про наші з вами містечка і села Старосамбірщини. Олег Паска сказав, що як тільки вхопив до рук цю збірку, а їхав зі Львова до Старого Самбора, то прочитав половину. І збагнув, що так любити наш край можуть і ті, які його один раз побачили… Признаюся, того вечора я так само здолав половину і мушу висловити солідарність з паном Олегом. Переповідати чужі твори – невдячна справа, бо їх просто треба взяти і прочитати, але, як мені здалося, головним героєм книги був видавець Мирон Іваник. Бо саме він так «обкрутив» львівських літераторів, що вони захотіли написати шедеври про наші землі та її людей. Не кожен, хто виривається з прабатьківських теренів, залишає у серці так багато любові до тих, хто тут залишається…
Не знаю, чи то є таємниця, але вона мені настільки сподобалася, що мушу озвучити. Мирон Іваник сказав, що Турківщина уже видала друком легенди, які зберігали з діда-прадіда місцеві мешканці, і хоче, щоб вчителі і учні та просто небайдужі зібрали такі ж легенди на Старосамбірщині. Бо то є непіднятий пласт нашої з вами історії і, якщо загубимо нинішнє покоління літніх людей, то цього ніхто не наверстає.
Перепелиця, яка врятувала завод
Добрий робочий день у Старому Самборі підходив до завершення і я відчував, що треба повертатися у мирську марноту Самбора. Але наш екіпаж чомусь «розсипався» і, зоставшись наодинці, вирішив добиратися у Самбір самотужки. «Став пам’ятником» напроти «білого дому» з надією на те, що читачі «Високого Замку» їздять на машинах і мене неодмінно хтось упізнає. Ви не повірите, але й трьох хвилин не минуло, як мене помітили на бровці траси. І хоч думав, що уже нічого доброго не зустріну, та потрапив у автівку до колишньої директорки Самбірського молокозаводу Марії Перепелиці, з якою знаюся більше тридцяти літ. Та й спробуй її не знати: півстоліття на заводі і двадцять літ директорства. Але у цієї людини як було, так і залишилося дуже багато добрих спогадів про добрих людей, з якими працювала. Я пошкодував, що траса від Старого Самбора до Самбора тепер стало коротшою, бо погладшала, і ми не встигли обговорити усього. Марія Василівна радіє, що зберегла завод для тих, хто прийшов після неї, згадувала, як боролися з тими, хто хотів перетворити самбірський завод у таку собі філію Старосамбірського. Завод у гірському райцентрі впав, а наш – вистояв і працює. Згадувала, як разом з колективом боролася за те, аби сирам присвоїли всесоюзний Знак якості, як нелегко було працювати, коли усе молоко, що тут переробляли, треба було відправляти у Львів чи ще кудись, а на місто залишалися дрібки у той час, коли кожна сім’я вранці ходила з трилітровим збанком за молоком. А ще розповіла, що колись автівки з молочною продукцією виїжджали із заводу уже півчетвертої вранці, Експедитори залишали молоко у бідонах під дверима магазину без нагляду і ніхто не посмів порухати. Навіть ті, які не мали часу чекати, залишали у порожніх пляшках гроші і забирали повні. Я подумав про те, що якби нині хтось залишив алюмінієвий бідон з молоком під магазином, то украли б заради металобрухту.
Уже прощаючись, обіцяв Марії Василівні, що не буду нічого про неї писати, бо вона справді, ще тоді, за керівного життя, слави не любила, але вибачайте, не втримався. Бо той день для газетних публікацій у мене був задуманий як ДОБРИЙ ДЕНЬ… І зустріч з пані Перепелицею гарно вписалася у добру концепцію… Це якраз та когорта старої керівної гвардії, яка не наживала собі статків і родинних бізнесів. Це та когорта, від якої йшла упевненість у завтрашньому дні у тому, що тебе не викинуть за прохідну заради того, аби вижили всі інші.
Я дуже хочу, щоб через років двадцять якийсь заблукалий журналіст у день доброти сказав такі ж добрі слова про когось із нинішніх керівників.
Роман ІВАНЧУК.