Пам’яті Оленки
Життя буває надто жорстоким і дає людям немислимі випробування… Свого часу мав за честь працювати в одному колективі з Іваном Михальчаком з Дублян. Добрий був чоловік, відвертий, щирий. Він з тієї когорти журналістів, який вмів писати без Інтернету. У нас був хороший колектив журналістів (це нині усі різні), ми жили проблемами один одного, ми шанували сім’ї колег, сиділи в одних кабінетах і ділили навпіл чиїсь радості чи болі – ну, як одна родина… Пішов Іван Васильович на пенсію і невдовзі помер…
Потім важко захворіла його донька Оленка. Колеги Івана Васильовича, як могли, допомогли. Та й гріхом було не допомогти. Батько мав дві донечки, яких щиро любив, називаючи їх не інакше, як Оленочка і Ганнуся… Пригадую, вдова потім розповідала мені: був би мій Іван живий, ми б швидше зібрали гроші на операцію, а так що – помер, та й забули… Прикро казати, але це правда, правда нашого жорстокого життя. Ми маємо властивість швидко забувати тих, з ким ділили філіжанку кави, хто нас виводив в люди… Богу дякувати, Оленка одужала, мабуть, Господь зцілив її для того, аби матері не було так важко після смерті батька…
І ось недільна пригода, яка просто вивела з рівноваги. Марія Кульчицька з Дублян повідомила, що на дорозі з селища у бік Озимини сталася аварія. Оленка Михальчак йшла зі сином узбіччям і на них наїхала на великій швидкості автівка. Чи то вона встигла відштовхнути сина, чи то син сам встиг відстрибнути у бік, але жінку кинуло на капот, потім на землю і – смерть на місці… Жах!
Я ще уточнював у Марії Кульчицької, чи це та Оленка Михальчак, яку я знаю? Просто дуже не хотілося вірити, що це вона – та маленька дівчинка, яка росла на наших очах, яка до тепер викладала у педагогічному коледжі, мала добрий авторитет і жила у батьківській хаті… Того ж вечора почав обдзвонювати колег, мовляв, треба зібратися нам, «залишкам» журналістики, і поїхати в Дубляни бодай розрадити та поспівчувати вдові Івана Васильовича Ользі Іванівна, бо насправді таке лихо… А мені кажуть, що й вона померла. Акурат минулої п’ятниці було 40 днів її світлої пам’яті… Чесне слово, вік інформаційних технологій, модних телефонів, але ніхто не дав знати про смерть дружини нашого колеги… Потім гріховно думаю собі: може й добре, що померла до недільної трагедії, бо не пережила б такого страшного удару долі – втрати улюбленої Оленки…
Роман ІВАНЧУК.