Пам’яті Івана Пікулицького
Хтось народжується, щоб продовжити благородну місію життя, хтось помирає, поставивши у своїй місії останню крапку… Й Івана Пікулицького не стало – важка хвороба не залишала шансів. Отак зустріну когось з давніх аграрних приятелів, перепитаємо один у одного: «Як там Іван Іванович?» і все…
НАСПРАВДІ, це був сильний чоловік – і фізично, і духом. Пам’ятаю його ще з тих часів (кінець вісімдесятих), коли він був головним інженером колгоспу у Никловичах, потім головою того ж колгоспу. А згодом чоловіка помітили і запропонували йому керівні посади в агропромисловому комплексі району… Він виглядав таким собі вихідцем з району, простим і щирим, а насправді – добре знав свою справу, розумівся в людях, мав величезний авторитет… Пам’ятаю, як ми приїжджали в колгоспи, чи згодом в селянські спілки, то його боялися, бо не терпів нехлюйства, неробства, невігластва… А ще у нього була дивовижна здатність знати все і про всіх. Його важко було обманути, а хто пробував це робити – непереливки було… Я запам’ятав його ще одним цікавим моментом… Валилися колгоспи у класичному розумінні цього слова, а Іван Пікулицький хотів, щоб вони якомога довше трималися. «Пустимо віжки – все розкрадуть», – інколи казав він мені, хоча то був уже демократичний час розпаювання землі і майна… Як у воду дивився – тільки віжки попустили, народ взявся скуповувати за безцінь техніку, якщо банально не красти, люди почали по цеглинах розбирати ферми, бо то начебто пережиток комуністичного минулого. А родючі землі перетворювалися у чагарники і ліси, заростали бур’янами. Іван Пікулицький не стримав би ті процеси, але міг відсунути на пізніше…
Згодом теж був при владі в «білому домі», навіть першим заступником голови РДА. Все ж, досвід просто так не минає… Останніми роками, коли Іван Іванович уже ніде не працював, але приїжджав у Самбір, інколи зустрічалися і в розмовах «жили» не лише минулим. Він цікавився політикою, роботою влади і завжди мав свій оригінальний погляд на звичні нам речі. Ну, цікавий був чоловік… Він не любив пустомелів, а поважав професіоналів, він знав, що таке праця і добрі людські стосунки. Він не любив зрадників, але умів допомогти тим, хто «заблукав».
Якось один колишній голова колишнього колгоспу сказав приблизно так: помремо, напише Іванчук, бо ще нас пам’ятає, пару рядочків в газеті – і в забуття… От і я ставлю «останню крапку» у невеличкому спогаді про Івана Пікулицького. Це справді єдине, що ще можу зробити у пам’ять про доброго аграрника, прекрасну людину і надійного друга.
Роман ІВАНЧУК.