Сльози, що омивають хлібокомбінат та цукровий завод
Соціальні мережі стали останнім часом своєрідним барометром громадської думки. Начебто добре, бо люди дісталися до такого собі засобу масової інформації. Не так давно з’явилися знимки з деяких самбірських підприємств, які уже можна навезти колишніми.
НАПРИКЛАД, прохідна хлібокомбінату, а за нею – стільки зойків наших краян, мовляв, і хліб пекли у три зміни, і торти, і тістечка, і люди працювали, і податки йшли… Ай, як то недобре вийшло… Справді, доброго мало, але лише констатувати факт, замало. Давайте розберемося, що ж сталося? Раніше підприємством керували наші, самбіряни. Вони ж бо і шанували своє робоче місце та робочі місця для інших. Потім підприємство стало власністю, як би це ліпше сказати, немісцевих господарів, які згодом підрахували, що невигідно їм тримати таке обладнання, багато люду заради незначної кількості хліба для містян. От і вирішили, що ліпше пекти у Львові і привозити нам гарно вистеленим асфальтом. Тому підприємство просто закрили, законсервували до ліпших часів і залишили нам хіба фото прохідної та ойки… А чи не здається вам, шановні земляки, що ми самі у цьому винні. Коли попередній керівник хлібокомбінату просила у міської влади дозвіл на лоткову вуличну торгівлю хлібом, їй відмовили. Марія Платко і досі не розуміє, чому? Зате в Самбір почали привозити «чужоземний» хліб і ми дружно накинулися на ляди, бо чуже начебто смачніше. Чи правду кажу? Правду! Повірте, якби нові власники самбірського хлібокомбінату бачили виторг, то не переїхали б до Львова. Веду до того, що треба було нам купувати своє, аби потім не плакатися над долею підприємства і шукати винуватця будь-де, тільки не у собі.
Це мені нагадує іншу ситуацію. В центрі Самбора на Сагайдачного була старовинна аптека, в якій «лікувалися» цілі покоління. Але потім у місті з’явилося немало модних аптек, містяни нечасто стали ходити у старовинну і вона просто зачинилася – це ж бо торговельний заклад, а не музей. І знову ми заплакали – пропадає раритетна аптека. Треба було до неї ходити і власники точно не закрилися б… Правду кажу? Мабуть, так…
Ще одна знимка зі соціальних мереж – залишки цукрового заводу. Фотографувати їх і плакатися у камізельку найпростіше, додаючи до цих сліз трохи спогадів, мовляв, тут ще мій батько чи мати працювали. Працювали і тисячі селян на ланах з цукровими буряками. Але пригадайте й інше: років двадцять тому людям, які мали акції підприємства, пропонували їх продати. Заради кількох десятків гривень власники акцій йшли на це. Коли ж купці здобули контрольний пакет, то сказали: баста, тепер ми хазяї. І просто зупинили виробництво. Начебто заради того, аби процвітав інший цукровий завод в іншому боці області. Питання: чи треба було нам, самбірянам, бездумно продавати свої акції, віддаючи новим власникам свій завод? Ні, не треба було! До речі, ще в ті часи ми писали зі сторінок газет: люди, цофніть, бо то недобре. Люди не цофнули, тішилися гривнями у власному гаманці, а тепер діти-внуки ходять та знимкують для соціальних мереж залишки потужного колись заводу. Я правду сказав? Очевидно…
Давайте замість того, аби правити «парастас» над руїнами того, що діди нам залишили, ліпше будемо мудро рятувати те, що є зараз, аби не перетворилося у руїни, аби згодом внуки не знимкували стару податкову, університет чи Будинок офіцерів.
Роман ІВАНЧУК.