Спробуйте не телефонувати друзям…
Мешканка Самбора, яка мусить залишитися невідомою з певних причин, попросила нас оприлюднити підсумки її експерименту. Зрештою, ось її міркування, а вам робити висновки.
“МЕНЕ звати Ольга, 38 років. Службовець – скажу так… Я доволі компанійська, товариська і… люблю поговорити. Вважаю, що спілкування – це те, заради чого варто жити, бо коли людина самотня – вона нещасна. Люблю поговорити з друзями про все на світі. Нині час такий, що у гості не дуже й кличуть, а по телефону – залюбки. І від цього сама собі здаюся щасливою. Тепер скажу – здавалася, бо провела над собою експеримент. Одного разу в Інтернеті вичитала пораду, мовляв, постарайтеся не дзвонити до друзів і відчуєте, чого ви у них варті? Я захопилася, хоча, скажу відразу, не уявляла, як таке може бути. З понеділка і розпочала. Звично ходила на роботу, базікала з колегами, відповідала на дзвінки родичів і на ті, які стосувалися службових обов’язків… І жодного разу не подзвонила до нікого зі своїх подруг. День-другий-третій – я мовчу, і вони мовчать, ніхто мене не турбує. Лише у п’ятницю здивовано зателефонувала кума з претензійним запитанням «Куди я пропала»? Мене почали роздирати на шмаття сумні ілюзії, бо, як демонструє мій експеримент, мало кому я потрібна зі своїми розповідями і вислуховуванням чужих… Задля того, щоб остаточно переконатися у чистоті своїх думок, продовжила експеримент і наступного тижня. Були лише два дзвінки від подруг, але не для того, щоб просто погомоніти ні про що, а з запитаннями: «Чуєш, коли твій чоловік поїде до Львова, бо я б підсіла, щоб гроші зекономити» і «Дай мені номер телефону свого гінеколога, бо моя захворіла». У першому випадку я відповіла, що чоловік тепер їздить нечасто, бо бензин дорогий, хоча раніше могла б розпитувати, навіщо їй Львів, а другому – навіть не поцікавилася, з якою проблемою йде до лікаря, хоча до експерименту ми б хвилин п’ятнадцять займалися самолікуванням…
Тепер я практично не телефоную до нікого і всім добре. Я зрозуміла, що просто нав’язувалася іншим, коли вони цього не потребували… Спробуйте і ви оцінити самих себе…»
Коментар для «Високого Замку»
Анатолій Білінський, практичний психолог. м.Самбір.
Я б не драматизував ситуації, просто у кожного є різна потреба поспілкуватися. От ви вважали за потрібне зателефонувати до мене, бо вам потрібна якась інформація. Я з задоволенням відповідаю, бо маю за потребу відповісти на ваше запитання. І в цьому нічого поганого. Ми комунікуємо заради того, щоб отримати якусь інформацію чи поділитися чимось своїм. Інше питання: чи не забагато? Наприклад, одна людина може за хвилину вимовити 120 слів – цього достатньо для сприйняття. Якщо їх буде більше, то співрозмовник уже відвернеться. Так само можна говорити і про часовий «розмір» розмов… А взагалі, повинен сказати, що найбільша радість людей – це радість спілкування. Ми живемо у суспільстві і потребуємо слів, у тому числі і добрих та ласкавих, потребуємо обіймів. Але знову ж таки: коли цього буде забагато, то це не зовсім добре…»
Роман ПОГОНИЧ.