У рідну Міженецьку школу Володя приїхав в інвалідному візку, щоб подивитися на тих, заради кого пішов на війну

Школярі зі Самбірської Бабини «спровокували» журналістові «Високого Замку» та волонтеру «Свободи» пам’ятне відрядження у Старосамбірський район

У журналістів такий робочий день, що якщо й відомо, де розпочнеш, то невідомо, де і чим закінчиш. День традиційного останнього дзвоника ми планували так, щоб не бути ніде, бо потрапимо на святкування до одних, а не потрапимо до інших – образяться. Але все змінилося в одну мить…

До Юрія Лешковича – керівника Самбірської “Свободівської” волонтерської організації зателефонував хтось із вчителів Бабинської школи і попросив приїхати за грішми, які забрали тут для когось із поранених бійців. Саме цікаве, що пан Юрій з тією вчителькою незнайомий. То уже потім з’ясувалося, Оксана Торчинович, влаштувавши у школі мистецьку імпрезу на правах благодійності, зібрала разом з дітьми, вчителями 1200 гривень для когось із поранених.

Рація є у тому, що ми плачемо над загиблими разом з їхніми родичами, плачемо або радіємо, коли проводжаємо на фронт і зустрічаємо живих-здорових, але ми якось скромно забуваємо про тих, хто був поранений, а нині переносить важкий тілесний біль… От в Бабині вирішили зібрану суму передати через тих волонтерів, яким довіряють. Аби все було чесно, Юрій Лешкович і запросив нашого кореспондента, як свідка, на свято останнього бабинського дзвоника. Враження: щасливі діти, щасливі батьки, вчителі – і Богу дякувати, що у нас не так, як на українському сході. Наші бійці вмирають чи стають інвалідами за те, щоб у мирній Бабинській школі були щасливим і діти, і вчителі… Юрій Іванович подякував за благодійність, а після того, як ми повантажили у його джип ще трохи продуктів – бо ж не поїдемо до бійця тільки з чужими грішми, вирушили у зовсім інший кінець зовсім іншого району – Старосамбірського. Тут, у Міженці, живе Володя Вінярський – легендарний Володя Вінярський, про якого начебто багато знаю зі соціальних мереж, але коли побачив… Усміхнений молодий чоловік, здавалося, зараз встане з інвалідного візка і піде. Та ба… В його житті було кілька дат. 14 березня 2014 року, якраз після Майдану, він добровільно пішов у знаменитий батальйон імені Кульчицького. 14 червня 2014 року в Луганській області був поранений – кілька операцій, довгий час реабілітації і інвалідний візок…Батько Володі пан Іван розповідав, що кожного дня, коли син був на війні, від нього надходили напрочуд короткі повідомлення: у мене все добре. А одного дня повідомлення не прийшло і закрався у серці біль. Мабуть, той біль не минає і досі…

Володя оптимістично розповів, що має надію стати на свої ноги, бо невдовзі за кошт американської діаспори летить за океан на реабілітацію. “Життя продовжується”, – коротко сказав він, але ми відчули, який глибокий зміст у цих двох словах… Біля нього у кімнаті була молода вродлива пані  і ми, щось запідозривши, вирішили підійти здалеку: мабуть, сестра? Ні, відповів Володя, наречена. Пані зашарілася і додала, що вона тільки волонтер… Ну, нехай так і буде – наразі волонтер. А познайомилися вони в Трускавці, коли Оксана справді була волонтером, а Володя проходив складний шлях реабілітації. …Знову я поринув у короткі роздуми про патріотизм. Хтось любить Україну, одягнувшись у вишиту сорочку і постукуючи кулаком у власні груди, говорить гарні слова про Неньку… А хтось може так, як Володя, закінчивши Львівську Політехніку, поїхати на фронт, стати інвалідом, повернутися додому і вірити у своє виздоровлення та кращу долю України. Хтось може просто так, зустрівши у трускавецькому санаторії хлопчину на колясці, стати йому вірним другом… Мені здається, що коли й говорити про патріотизм, то не тільки про вишиванки…

Це був день останнього шкільного дзвоника і ми запитали у Володі, чи пам’ятає він свій останній дзвоник. І перший, і останній – усе пам’ятає. І нині разом з Оксаною піде у свою Міженецьку школу, щоб побачити щасливу дітвору… Таких же хлопців і дівчат, як у Бабині, як і  скрізь в українській Україні…

Тільки він сидітиме у своєму візочку, але з надією на те, що і сам колись своїми ногами відчує рідну і звільнену від окупанта землю. Дай Боже, щоб так було…

Роман ІВАНЧУК.