«Хтось Катерині нарадив, що не відійде у засвіти, поки на неї ще люди жаль тримають»

SambirWZ
13

«Хтось Катерині нарадив, що не відійде у засвіти, поки на неї ще люди жаль тримають»

Я хочу, щоб ви описали в газеті цю історію, бо в часі Великоднього Посту вона може бути повчальною. Мене особисто все це вразило до глибини душі…

У середині девяностих я вчилася у Львівському Національному університеті разом з Катериною (прізвище тут не важливе). Ми з нею поскандалили ще на першому курсі. Вональвівянка, із заможної родини. Демонструвала зі себе казнащо. Нас, дівчат з провінції, такі панночки, мяко кажучи, зневажали. І не тому, що ми глупіші за нихрадше навпаки. А тому, що не тусувалися з пацанами у барах, одягалися, як селючкиНу, самі розумієте, про що яХоча і одягатися гарно була охота, і на тусовки ходити, але батьки були бідними і страшенно бракувало грошей. Так ось, Катерина одного разу мене дуже боляче образила. Стерпіла, але з того часу ми навіть не віталися. Я для неї перестала існувати, вонадля мене. Після років студентства я повернулася у ту ж провінцію. Сімя, хата, роботакупа клопотів. Та й, повірте, з роками стали забуватися друзі студентської лави. Одного разу, щоправда, їздила на зустріч випускників, яка перетворилася не у спогади про те, як було, а вихваляння, якими сталиЛьвівської Катерини тоді не було з нами, але вона й не заважала б мені особисто, бо прохолода так і не минула

І ось сталося дивона телефоні відбився незнайомий номер. Піднімаюа то Катерина. Голос якийсь кволий, але який вже бувПочала розпитувати, як живу, як робота, чоловік, діти? Признаюся, не знала, що відповідати, бо насправді ці теми її не хвилювали. Ну такрозмова ні про що. Я чомусь зовсім не хотіла задавати їй ті ж запитання. Та раптом Катерина ні з того, ні з сього перепитала: а памятаєш ту сварку поміж нами, ну, ще на першому курсіЗнаєш, я тоді була дуже неправа, хочу попросити у тебе вибаченняЗвичайно, я памятала про це, бо то були мої перші львівські враження від стосунків поміж людьми, але збрехала, що вже давно забула, що стільки часу минуло, що зявилося багато інших ситуацій після тогоІ взагалі, цей спогад нічого не вартуєСхоже, однокурсниця залишилася задоволеною.

Минуло кілька місяців і телефонує мені ще одна студентська подруга Мирослава і з поміж іншого повідомила: “А ти знаєш, що нашої Катьки уже нема. Рік часу мучилася з раком, дуже померти хотіла, але Бог смерті не давав“. Я їй тоді і розповіла про цей дивний дзвінок Катерини, а у відповідь почула: хтось Катерині нарадив, що не відійде у засвіти, поки на неї ще хтось жаль тримаєВидно, той дзвінок і був проханням про прощення.

От я собі що подумала: мабуть, нам, живим, треба вміти прощати і забувати усе лихе, не тримати каменя за пазухою, але перед тимі самим не робити людям лихо. У часі Посту ходимо до сповіді, приймаємо Святе Причастя, начебто усім і усе прощаємо, так само як просимо прощення у інших. Але насправді не забуваємоГрішимо

 

Марія.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар