«Хтось Катерині нарадив, що не відійде у засвіти, поки на неї ще люди жаль тримають»
Я хочу, щоб ви описали в газеті цю історію, бо в часі Великоднього Посту вона може бути повчальною. Мене особисто все це вразило до глибини душі…
У середині дев‘яностих я вчилася у Львівському Національному університеті разом з Катериною (прізвище тут не важливе). Ми з нею поскандалили ще на першому курсі. Вона – львів‘янка, із заможної родини. Демонструвала зі себе казнащо. Нас, дівчат з провінції, такі панночки, м‘яко кажучи, зневажали. І не тому, що ми глупіші за них – радше навпаки. А тому, що не тусувалися з пацанами у барах, одягалися, як селючки… Ну, самі розумієте, про що я… Хоча і одягатися гарно була охота, і на тусовки ходити, але батьки були бідними і страшенно бракувало грошей. Так ось, Катерина одного разу мене дуже боляче образила. Стерпіла, але з того часу ми навіть не віталися. Я для неї перестала існувати, вона – для мене. Після років студентства я повернулася у ту ж провінцію. Сім’я, хата, робота – купа клопотів. Та й, повірте, з роками стали забуватися друзі студентської лави. Одного разу, щоправда, їздила на зустріч випускників, яка перетворилася не у спогади про те, як було, а вихваляння, якими стали… Львівської Катерини тоді не було з нами, але вона й не заважала б мені особисто, бо прохолода так і не минула…
І ось сталося диво – на телефоні відбився незнайомий номер. Піднімаю – а то Катерина. Голос якийсь кволий, але який вже був… Почала розпитувати, як живу, як робота, чоловік, діти? Признаюся, не знала, що відповідати, бо насправді ці теми її не хвилювали. Ну так – розмова ні про що. Я чомусь зовсім не хотіла задавати їй ті ж запитання. Та раптом Катерина ні з того, ні з сього перепитала: а пам‘ятаєш ту сварку поміж нами, ну, ще на першому курсі… Знаєш, я тоді була дуже неправа, хочу попросити у тебе вибачення… Звичайно, я пам‘ятала про це, бо то були мої перші львівські враження від стосунків поміж людьми, але збрехала, що вже давно забула, що стільки часу минуло, що з’явилося багато інших ситуацій після того… І взагалі, цей спогад нічого не вартує… Схоже, однокурсниця залишилася задоволеною.
Минуло кілька місяців і телефонує мені ще одна студентська подруга Мирослава і з поміж іншого повідомила: “А ти знаєш, що нашої Катьки уже нема. Рік часу мучилася з раком, дуже померти хотіла, але Бог смерті не давав“. Я їй тоді і розповіла про цей дивний дзвінок Катерини, а у відповідь почула: хтось Катерині нарадив, що не відійде у засвіти, поки на неї ще хтось жаль тримає… Видно, той дзвінок і був проханням про прощення.
От я собі що подумала: мабуть, нам, живим, треба вміти прощати і забувати усе лихе, не тримати каменя за пазухою, але перед тим – і самим не робити людям лихо. У часі Посту ходимо до сповіді, приймаємо Святе Причастя, начебто усім і усе прощаємо, так само як просимо прощення у інших. Але насправді не забуваємо… Грішимо…
Марія.