Як ми «під Чуркіна» тюнер «прошивали»

SambirWZ
69

Як ми «під Чуркіна» тюнер «прошивали»

Через якісь небесні супутники людям доводиться згадувати, що таке черги

Молоде покоління, Богу дякувати, не знає, що таке черги… Старші знали: якщо щось “викидували” в магазині, інформація навіть за відсутності мобільних телефонів розліталася вмить і біля прилавка вибудовувався гурт людей. Потім, коли йшли додому, то могли похвалитися тим, що “давали” в крамниці. Насправді, не “давали”, а продавали. Хоча, коли порівняти нинішні ціни з тодішніми, направду “давали” і то майже за бездурно.

Навіть коли у нинішні часи десь треба постояти у черзі, то я “зловживав службовим становищем” і йшов відразу до начальника. Обслуговували швидко і з задоволенням, аби лиш хутчіш вступився, бо ще як щось напише…

Як усі, хто має телевізор, тюнер і сателітку, рано-вранці пішов займати чергу до пункту “прошивки”  диво-техніки. Сподіваючись бути першим, прийшов завчасу. Не я один такий мудрий, перший – не я. Послухав, про що нарід балакає… Ви не повірите: топ-темами були погана погода – лив дощ і було сиро, та смерть російського Чуркіна в Америці – чесне слово, тут не знати, як зиму в чоботах доходити, а їм міжнародна політика в голові. На погоду впливу не маємо, тому обходимося констатацією факту, а от Чуркіна Бог покарав за те, що про Україну погані слова говорив. Господар будівлі, під якою я стояв, ствердив, що майстер буде трохи пізніше і я, наситившись Чуркіним, вирішив, що мерзнути надворі неохота – треба шукати нову “точку”. Знайшов. Вона легко шукається –  де гурт людей під дверима, там або “шматексами” торгують, або тюнери “прошивають”. В Україні і так бракує нервів, коли на все це дивишся, та ще й через якийсь супутник, який губить орієнтацію, треба лазити по місту, вистоювати у чергах… Знаходжу ще одну майстерню – людей так з вісім стоїть… Пригадую давні часи і питаю, хто крайній. Питати, хто останній, особливо у жінок, – не пасує. До слова, у цих чергах чомусь зовсім нема молоді – або на заробітках, або телевізор мають в комп’ютері. Слухаю, про що говорять. Про Чуркіна… Видно, про погоду відговорили тоді, коли мене ще не було. Починаю підраховувати, скільки часу доведеться витратити. Якщо на один тюнер йде від 5 до 15 хвилин – черга знає все, то потраплю на роботу не пізніше, ніж за годину. Трохи зле… Маю останню надію на ще одну “точку прошивки”, уже останню, далі йти ніде. Там ще більше люду, ніж у двох попередніх, але назад дороги нема. Один пан заявив, що він перший, бо був тут, коли ще надворі було сіро. Дослухаюся до публіки – не повірите, знову Чуркін. Хтось впізнав у мені кореспондента і вирішив запитати: що то далі буде? Я знаю ці питання – обиватель хоче почути обнадійливу відповідь. У таких випадках згадую старий анекдот: “Навіть Богові цікаво, чим це все в Україні закінчиться”, але при великому гурті вирішив помовчати з розумним виглядом лиця. З політики плавно перейшли на “прошивку” тюнерів. Виявляється, люди, які разом зі мною творили чергу, приходять сюди уже не вперше. Комусь після “прошивки” пропав колір в телевізорі, комусь іспанські канали… Починаю сумніватися, чи терпіти мені довгу чергу, аби потім ще по кілька разів лазити і, на щастя, зателефонував колега, який, перепитавши, де я і почувши, що у черзі, назвав мене “ідіотом”, сказав, що у нього є приятель, який “шиє” без проблем і наказав повернутися на роботу. І що ви думаєте, мій тюнер був “прошитий” без Чуркіна, без черг, бо приятель мого приятеля – мій приятель…

Все ж людські черги-тусовки, коли незнайомі люди умить стають добрими співбесідниками, – корисна для журналіста річ – є що написати, але, видно, черги для мене протипоказані…

 

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар