Чому Михайло Гичка «зривав» святкові фуршети
Фестивальну неділю кореспонденти «Високого Замку» поділили поміж Кульчицями, Стар’явою, Княжполем і Волею
Після тієї неділі упіймав себе на думці, що людям бракує звичайного сільського свята. Вони втомлені численними негараздами, ховаються за високими заборами, не часто бачать одне одного… І тому, коли є нагода витягнути зі шафи новий, хоч і давній, одяг, причепуритися, то залюбки це роблять… Бо в житейському морі проблем так не вистачає звичайного празника…
У Кульчицях було свято, але не зовсім «фест»
А тієї неділі свят було надто багато і наш репортер збагнув, що уважити усіх не вдасться. На “Кульчиці–фест” їхав наш давній приятель–журналіст, який завжди виручає у гірку хвилину накладок. Яким же було наше розчарування, коли Ігор Іванович наступного дня повідомив: “Навіть не знаю, що вам написати про цей фестиваль“. Це означає, що було не конче цікаво, хоча назва заходу претензійна: фестиваль! Потім ми уже у інших розпитували і так само відчули розчарування. Мабуть, глядачі чекають від Кульчиць чогось більшого, ніж банального свята села. Почули ми, що самі кульчичани ялово ставляться до фестивалю – більшість людей – заїжджі. Село має дві поважні особистості – гетьмана Петра Сагайдачного та Героя Відня Юрія Кульчицького. Можна влаштовувати щось на зразок свята козацького гопака, чи наприклад, парад козацьких коней з добрими вершниками, чи галерею костюмів, чи взагалі – будь–що інше, але треба знайти Кульчицям свою родзинку. Бо без неї – ну, якого туриста заманиш… Те, що в село на такі фестивалі приїжджає багато сучасних козацьких генералів та полковників – це добре, але це не зовсім те, що має бути. Ну, варять куліш, ну, пригощають медовухою, але має бути ще щось. Можна “розкручувати” і Юрія Кульчицького, який спровадив у Європу каву, і поруч із вшануванням Сагайдачного, творити фестиваль доброї кави. Зрештою, ми не від того, щоб лізти у кульчицький “монастир” зі своїми порадами, але якщо на нього витрачають бюджетні гроші, то, шановні організатори, робіть народне свято – таке, щоб після нього не довелося чути “Навіть не знаю, що вам написати“… Усе сказане вище – не критика, критика у нас – це зовсім інакше…
Воїни УПА в Стар’яві воювали проти предків Ангели Меркель
А я помчав у Стар’яву. Там уже другий рік поспіль відбувається поважний фестиваль, головною “фішкою” якого є реконструкція боїв. Такого на наших теренах нема ніде. Таким займаються тільки батько і син Михайло і Віталій Паньки. Михайло Михайлович – керівник Народного дому, а Віталій Михайлович – неперевершений шанувальник історії та власник зброярні. Зусилля обидвох виливаються у такі фестини. Ще за кілька днів до того Панько–старший авторитетно твердив нам, що більше, мабуть, не будуть це влаштовувати, бо занадто багато клопоту. Визнаємо рацію, бо чого тільки вартує прийняти реконструкторів з різних куточків України, розважити інших гостей. Але коли їхав туди у одній автівці з головою райради Тетяною Терлецькою, то вона, ще не побачивши нічого, уже не менш авторитетно, ніж Михайло Панько, твердила, що “Стар’яву–фест” будуть продовжувати, бо це напрочуд оригінально і такого більше ніде нема. Як тільки ми прибули на “поле болю“, то визнали рацію Тетяні Іванівні – зацікавленого люду було більше, ніж могли собі уявити. Від старого до малого… Я ходив по Стар’яві – наче по рідному Самбору – багато земляків хотіли подивитися на майже справжній бій між УПІвцями і німцями, в якому, як правильно здогадуєтеся, наші перемогли.
Перед початком – молитва за мир і спокій, за здоров’я односельців. Потім обов‘язкові виступи – голови райради Тетяни Терлецької і депутата обласної ради Михайла Гички, а також громадського діяча Володимира Саврука. Владні очільники потішилися, що у нас таке відбувається, і висловили припущення, що розвиватимуть туристичну індустрію (яке потужне слово!) на рідних теренах.
Реконструкторів – “правдивих” німців і воїнів УПА, було видно здалеку – у повній екіпіровці, у душних, але з тих часів взятих нарядах. Люди поспішали з ними сфоткатися, бо насправді, такий “фон” можна знайти хіба у Стар’яві. А далі пішло те, заради чого приїхали, – реконструкція бою. Уявіть собі, був справжній німецький мотоцикл, броньовик і навіть старовинна зброя стріляла, і німці падали. Місцями мурашки під сорочкою бігали, бо таке враження, що й сам на полі бою. Один чоловік, який стояв біля мене, так захопився дійством, що гукнув глядацькій громаді: “Чого стоїмо? Йдемо нашим допомагати!” Зрештою, це треба бачити, бо переповісти неможливо. Дійство складалося, як у театрі, з шести дій: присяга вояків УПА, наші квартирують у селі, випадкова поява німців, сутичка між німцями та УПА, робота СБ ОУН, визволення села від німців. Коли я “повертався” з 1943 року, а власне були відтворені реальні події, що були на Старосамбірщині, то грішним ділом думав про те, якою оманливою буває історія: тоді ми воювали на два фронти, у тому числі і з німцями, а тепер німкеня Ангела Меркель захищає нас від москалів.
Зі Стар’явського фестивалю останній гість на своїх ногах пішов півтретьої ночі. Люди отримали прекрасне свято, яке підсилили і самодіяльні митці – хор “Візерунок” с. Стар’ява, троїсті музики, місцеві школярі, і титуловані артисти – В.Коциловський, М.Шуневич, А.Чубінська та інші.
Які благородні назви – Княжпіль і Воля
Повоювавши з німцями, наша автівка подалася у інші боки району – в села Княжпіль та Воля. Там відбувалися свята сіл. У зв’язку з напруженим графіком пересування по Старосамбірщині, ми не все бачили, але навіть з тих коротких миттєвостей у Княжполі та Волі відчули єдність громад, збагнули, що місцевих об’єднують не тільки назви їхніх сіл, а й щось родинне та щире. А ще дуже приємно було бачити сільські еліти, які “творять погоду“. У Княжполі, приміром, сільський голова Ольга Сива розповіла, що пишаються минулими та нинішніми – вихідцями села і творцями сучасної історії – вояками АТО. Називали поіменно. Відкриттям для нас стало те, що Княжпіль свого часу мав Магдебурзьке право… А у Волі зустрілися з правдивим патріотом, ветераном ОУН Петром Кусенем. До слова, з села походить родина, яку визнали на рівні місцевих рад. Родаки з Волі Ліля і Віктор Гейники стали депутатами, відповідно, Самбірської міської та Старосамбірської районної рад. Від місцевого пароха отця Івана дізналися унікальну річ – виявляється, сільський голова Ігор Владичук з дитинства прислуговував у церкві, але подався в інші, може навіть “гріховні” світи, – став сільським головою.
Повторимося, що описувати усе, що бачили та чули, – справа невдячна. Бо там треба бути. Але хочу зазначити, що нашу подорож дещо сповільнював обласний депутат Михайло Гичка. Як тільки ми мали йти на фуршет у тому чи іншому селі, його обступав нарід, бо у кожного свої проблеми. Михайло Михайлович, перебуваючи у статусі єдиного від Старосамбірщини депутата в обласному “парламенті“, мав вислухати і на ходу щось обіцяти. А ми мусили чекати за столами, бо без нього не почнуть – він же Гичка! Це уже потім Михайло Михайлович зізнався нам, що сімейне життя у нього геть “розбалансувалося“: кожних вихідних їде на свій чи сусідні округи, бо люди хочуть бачити, а дружина Галина – голова Пустомитівської районної ради – їздить по своєму району.
Роман ІВАНЧУК.