90 миттєвостей життя Катерини Сілецької
Катерині Петрівні Сілецькій (з дому Хомончак) виповнюється дев’яносто. Дай Боже, кожному дожити до такого віку. Але вік ювілярки був настільки складним, що кожен день, особливо у молоді роки, міг стати останнім.
Народилася в Бережниці у національно свідомій сім’ї. Це нині слова про національну свідомість видаються анахронізмом тих часів чи початку дев’яностих. Але тоді можна було потерпіти лише за те, що називав себе українцем. Брат пані Катерини Микола – член УПА, пропав безвісті у 1947 році. І хто-зна, де та безіменна могила і чи є вона взагалі… У 1942-му Катерина стала членом ОУН (псевдо “Квітка”) з намови Катерини Бережницької – кущового ідеолога. 1946 року її вистежили, схопили і запроторили у знамениту тоді і не менш знамениту нині як музей – тюрму на Лонського. Цій катівні віддала 10 місяців. В камері їй зачитали судовий вирок і відправили у пересильну тюрму в Золочів. Звідти почався шлях у Мордовію. Арештантів виселили в лісі – рятуйтеся, як можете, а вже туди приїжджали “покупці”, щоб обирати собі дармову робочу рабську силу. Катерина Петрівна опинилася на швейній фабриці, де робочий день тривав 12 важких годин. І лише у 1956 році повернулася на батьківщину. Згодом вийшла заміж за однодумця, патріота, політв’язня, члена ОУН Омеляна Сілецького, який відбув 10 років сталінських таборів. В один час сидів навіть з Йосипом Сліпим… Повірте, те, що пережили наші батьки і діди, це не просто дати, назви гулагівських поселень, це тисячі понівечених доль. Люди страждали тільки за те, що любили Україну і готові були за неї стояти зі зброєю у руках. Зрештою, історія має властивість повторюватися: їхні сини і внуки так само зі зброєю стоять на сході Україні, не знаючи, чи виживуть, чи загинуть. І тільки тому, що мають за честь любити Україну і обов’язок оборонця перед родиною і рідним краєм…
Кілька років тому Катерина Петрівна, повертаючись з лікування у львівському шпиталі, попросила завести її в тюрму на Лонського – ну, щоб вдихнути того важкого повітря своєї молодості. Зустрілася з директором музею, який запровадив її на третій поверх, хоча експозиція музею – лише на першому…
Одного разу племінник Богдан Цюцкий запитав у Катерини Петрівни, чи не шкодує, що пройшла такий складний шлях? Ні, каже, якби довелося розпочинати усе спочатку, то свідомо зробила б такий же вибір.
У ці дні на ювілей Катерини Сілецької прийшло багато родичів. Ми віримо, що були щирі вітання і не менш хвилюючі спогади. Це ж не жарт – позаду дев‘яносто років, що пролетіли, наче мить, кожна з яких, особливо у молодості, могла стати останньою.
Роман ІВАНЧУК.