Минає рік, коли над Торчиновичами заплакало небо, яке так любив Ростик Булій… 

SambirWZ
716
-Ми б хотіли надрукувати у вашій газеті подяку. Можна?
-Можна, але подяки у нас платні. Чисто символічна ціна…
-Оплатимо, тільки нам дуже треба…
Проте, коли замовники подяки з’явилися в офісі «Високого Замку, ми зрозуміли, що за такі подяки гроші ніхто не бере…

…Це були мама та рідна сестра Ростислава БУЛІЯ з Торчинович, курсанта Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба, який разом з іншими загинув в авіакатастрофі військово-транспортного літака неподалік міста Чугуїв на Харківщині. Пригадуєте, це була справжня трагедія… Загинув цвіт української нації – то не чергова пафосна фраза, а правда. Юнаки пішли вчитися на просто на військовиків, а на захисників рідної держави, на сході якої палає війна, що ледь не щодня відбирає молоді життя чи калічить.  

Авіатроща сталася 25 вересня, а небо заплакало над Торчиновичами 7 жовтня. І це стільки часу треба було чекати на тіло сина після експертиз. Усі сльози можна було виплакати ще до похорону, але ж ні… Я був у цей день в селі, бо не можна було не бути, навіть не знаючи родини Буліїв. Так ось, ще на підходах до подвір’я, коли побачив молодих курсантів з якимись закам’янілими обличчями, то сльози самі навернулися. А вже потім, коли бачив батьків, коли почув, як промовляв місцевий священник, то просто рвалася душа. Навіть подумав собі: серце крається, а тут ще кожне слово – наче напружена струна. Крім чисто людських співчуттів, мені належало ще написати матеріал до газети. Оговтавшись, почав тихцем просити молодих людей хоч щось розповісти про Ростика. Ви не повірите, але усі вони, почувши питання, просто відверталися – вибачте, нам важко говорити про нього у минулому часі. Тільки один розповів, що Ростислав дуже хотів бути льотчиком, його вабило небо, от і відлетів… Сказав – і теж відвернувся… 

Минув рік і найближчі Ростикові люди прийшли до редакції, щоб… подякувати. Подякувати усім рідним, хресним батькам, близьким і далеким, однокласникам, однокурсникам технікуму економіки, курсантам, друзям, викладачам, депутатам, колегам по роботі, сусідам, односельцям, усім знайомим і незнайомим. Минув рік з часу трагедії, а батьки та рідні просто вирішили подякувати тим, хто був у ті гіркі хвилини разом з ними. Це дуже благородно і якогось так щиро, по-людськи…

Ростик записував найбільш яскраві моменти чи міркування. «Незважаючи на свій юний вік, потрібно у житті добиватися всього хорошого, правдивого і чесного, чого вимагає життя. А воно таке прекрасне, вимогливе, але непросте, загадкове для кожного…» Це був його дивіз із зошита з психології… Шкода тільки, що так щиро роздумуючи про життя, бракує часу, щоб усі задуми втілити…       

Роман ІВАНЧУК.

Вас це може зацікавити

Залишити комментар