Коли ворог вдирається у нашу хату, всі, як один, хто в ній живе, захищають її.
Українці з ніким, а тим паче на чужій землі, не воювали. Ми чужинця до себе в гості не просили. Він приперся на танках, БТРах, прихопив із собою «Гради», крилаті ракети, заборонені вакуумні бомби. Чому? Глашатай Песков не перестає, наче зіпсована пластинка, повторяти, що Україну треба “рятувати” від неонацистів, бандерівців або іншими словами – нас самих від самих себе, бо серед нас мільйони патріотів, а отже націоналістів. В їхніх жилах вирує гаряча любов до Батьківщини. Зрозуміло, що кремлівцям є кого боятися, зрозуміли, що українці не слимаки. Це слимак з ляку втягне власне тільце в панцир і нічого не бачить, не чує.
Першого ж дня тотальної окупації, 24 лютого, мій сусід, заступник командира добровольчого батальйону ОУН Василь Спаньчак із Самбора спішно зібрав побратимів і, як у 2014 році, коли в зоні АТО належало допомагати війську боронити незалежність від московської пошесті, знову рушили, але тепер на вітчизняну війну. Гордо звучала пісня: «Батько – наш Бандера. Україна – мати, Ми за Україну будемо воювати…».
Туди ж, у саме пекло, за покликом серця подався колишній доброволець Андрій Леськів з колегами-однодумцями. Зараз вони у числі оборонців столиці держави, інших міст. Як і депутат Самбірської районної ради Михайло Ковалів. Після повістки без вагань з’явився у військкомат з деякими обладунками, привезеними із зони АТО. А за ним на війну попросився брат Володимир – депутат міської ради.
«Якщо не ми, то хто? – сказали собі брати Коваліви. – Нас у бій веде гнів на ворогів…».
Брати жваво, наче боялись запізнитися на якусь поважну гостину, крокували площею Ринок Самбора. На ній зграя голодних голубів визбирувала залишки зерен, крихти хліба, на ігровому майданчику безтурботно забавлялась малеча. У місті панувало звичне життя. Володимиру Коваліву бути б дома, розважати трьох дітей і, сидячи на м’якому дивані, по телевізору спостерігати за палаючими ворожими БТРами, розтрощеними танками… Мав на це законне право. Та ним знехтував.
Поруч братів Ковалівих, нога в ногу, доброволець Олег Копчак. Йшли своєю дорогою і ні на кого не звертали увагу. Хіба що на них. Як, зрештою, і я. Але, добре знаючи їх та те, куди прямують, подумки побажав їм щастя, повернення додому живими і обов’язково з перемогою.. .
Зізнаюся, мене за хлопців пройняла гордість. Бо це був наочний приклад природного національного патріотизму. Саме таким, мабуть, колись поет Павло Тичина присвятив слова: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була, яка біда мене, яка чума косила – а сила знову розцвіла”.
У військкоматі раді були Михайлу Коваліву. Адже у нього за плечима військовий гарт, досвід – не один місяць провів у зоні АТО, виконуючи різні, інколи вкрай небезпечні бойові завдання. На сході, як кажуть, нанюхався пороху, бачив перемоги наших армійців, але й кров, смерті. Тому стріляні бійці у цю тривожну годину вкрай потрібні. І одразу, як кажуть, в стрій. Зараз він воює проти московітів десь під столицею, до якої пруться рашисти.
Однак молодшому Володимиру Коваліву не пощастило. У військкоматі оглянули документи, особову справу і… повернули додому. Бо троє неповнолітніх дітей – таких на фронт наразі не посилають.
Але це не влаштовувало запального Володимира Коваліва. Він одразу записався у батальйон територіальної оборони. В цьому воєнізованому підрозділі, сказав, очолив розвідувальну групу. Сформував її особовий склад. Вистежуватимуть на Самбірщині та поза нею підозрілих осіб, техніку, виявлятимуть можливих диверсантів чи тих, що на дорогах, стовпах роблять для ворога певні помітки.
Хто би що не казав, але після 24 лютого, яке вже стало чорною історичною датою, ми відчули, як любимо Україну, що вона Мати для кожного з нас. І ця щира любов до свободи, незгасима ненависть до путінської Росії поєднала націю в міцний кулак, розпалила синівське бажання заступитися за скривджену Батьківщину. Ось чому реальні черги спостерігались не в магазинах Самбора, а військкоматі, штабах територіальної та самооборони, центрі та пунктах гуманітарної допомоги оборонцям держави.
Чи варто дивуватися, що новітньому гітлеру-путіну бліцкриг не вдався? Наша армія лупасить ворога на всіх напрямках вторгнення: колонами горять його танки, БТРи, підстреленими воронами падають літаки, вертольоти, на місцях побоїща сотні трупів…
За своїх воїнів-захисників щиро моляться в церквах, матері вдома при свічках. Солдати свідчать, що на фронті відчувають їхню духовну підтримку, над ними ніби відбувається щось дійсно незрозуміле, наче чиясь невидима рука фізично відводить кулі та снаряди, і вони пролітають повз них. Із складних ситуацій виходять переможцями, стають невидимими для ворога, однак своїх побратимів бачать навіть у темряві.
Це надихає воїнів і додає певності, кріпить сили, а бажання помсти ворогові веде їх у бій, як колись легіони ОУН-УПА. Вірять, що в лиху годину з ними сам Господь Ісус, а він, як і вони, за Україну.
Світ захоплений нашою державою, її народом, армією, яка, мов попіл, розвіяла міф про якусь там «нєпобєдімую» армію Путіна, як і про нього самого. За дні новітньої вітчизняної війни Україна продемонструвала, що вона могутня, а ворог на повну силу відчув, що таку її не перемогти.
Микола СЕНЕЙКО.