Ми не провели в останню дорогу нашу Марію Теодозіївну, бо… не знали

Ми так часто живемо днем нинішнім, що забуваємо вчорашній, не пам’ятаємо, або не хочемо пам’ятати тих, хто з нами колись був, з ким працювали, пили каву, сварилися або мирилися, ділили радощі та невдачі. Минулого тижня я дізнався від колеги Віри Антощак, що наприкінці року поховали Марію Теодозіївну Ярему – просту, непримітну людину, яка усе своє життя працювала в редакції спочатку «Червоного прапора», згодом «Самбірських вістей».

ГАЗЕТА на той час виходила чотири рази в тиждень, величезний гурт журналістів писав свої геніальні статті, а вона все це друкувала на друкарській машинці (молоде покоління знає лише комп’ютери). Причому, вона була нашим першим цензором, читачем та критиком і ми дослухалися до її голосу, бо ж людина з народу… А ще вона була затятим книгоманом – самі ж бібліотекарі казали, що перечитала уже усе, що мають у книгозбірні… Коли входив до редакції, то якщо щось і стрекотало, то її машинка. Ви колись чули, як стріляє автомат Калашникова? А Марія Теодозіївна друкувала ще швидше, причому, не дивлячись на клавіатуру… Можу упевнено сказати, що вона передрукувала кілометри паперу… Потім пішла на пенсію, згодом мала якусь не зовсім вдалу операцію і купу літ, прикутих до ліжка… І ми, журналісти старшого покоління, це знали, але чомусь не заходили, не провідували, бо живемо днем нинішнім, не зазираючи у вчорашній, забуваючи, хто з нами був поруч… Зрештою, ми так і не знали, що вона померла і не прийшли провести її в останню дорогу. Шкода… Сумуємо, співчуваємо рідним та близьким… А втім, і похорони нині стали якимись буденними, непримітними і настільки малолюдними, що на один ритуальний автобус важко знайти «пасажирів».

Але я б нині хотів сказати не тільки про «нашу Марійку», а й про інших, «маленьких людей», яких теперішні начальники забувають, яких не провідують, яким не допомагають у часі недуги, яких не проводжають в останню путь, яким навіть не співчувають у газеті після їхньої смерті. Проте, мине час, і нинішні начальники можуть стати непотрібними тим, хто прийде після них.

Роман ІВАНЧУК.